БІЛІ
Білий Пішак (Аліса) починає і стає Королевою за 11 ходів
1. Аліса зустрічає Чорну Королеву
2. Аліса через d3 (залізниця)
2. Аліса ходить на d4 (Круть і Верть)
3. Аліса зустрічає Білу Королеву (з шаллю)
4. Аліса ходить на d5 (крамничка, ріка, крамничка)
5. Аліса ходить на d6 (Шалам-Балам)
6. Аліса ходить на d7 (ліс)
7. Білий Кінь бере Чорного Коня
8. Аліса ходить на d8 (коронація)
9. Аліса стає Королевою
10. Аліса «рокірується» (бенкет)
11. Аліса бере Чорну Королеву і виграє партію
ЧОРНІ
1. Чорна Королева відходить на h5
2. Біла Королева ходить на с4 (ловить шаль)
3. Біла Королева ходить на с5 (стає Вівцею)
4. Біла Королева відходить на f8 (залишає на полиці яйце)
5. Біла Королева ходить на с8 (рятуючись від Чорного Коня)
6. Чорний Кінь ходить на е7
7. Білий Кінь ходить на f5
8. Чорна Королева йде на е8 («екзамен»)
9. Королеви «рокіруються»
10. Біла Королева ходить на а6 (суп)
(Розміщення перед початком гри)
БІЛІ
Фігури
Круть
Одноріг
Вівця
Біла Королева
Білий Король
Дідусь
Білий Лицар
Верть
Пішаки
Стокротка
Хтось
Устриця
Тигрова Лілея
Троянда
Устриця
Жабун
Стокротка
ЧОРНІ
Пішаки
Стокротка
Салонний Саєць
Устриця
Крихітка Луї
Оленя
Устриця
Кеп Ель-Юшник
Стокротка
Фігури
Шалам-Балам
Тесля
Морж
Чорна Королева
Чорний Король
Крук
Чорний Лицар
Лев
Оскільки шахова задача, подана на попередній сторінці, декотрих читачів загнала в глухий кут, певно, годилося б пояснити, що її складено згідно з правилами – якщо говорити про самі ходи.
Правда, черговості ходів чорних та білих дотримувано не так суворо, як належало б, а «рокірування» трьох Королев просто означає, що всі вони потрапляють до палацу; але кожен, хто завдасть собі клопоту порозставляти фігури і зробити зазначені ходи, впевниться, що «шах» Білому Королю на 6-му ході, втрата чорними Коня на 7-му та фінальний «мат» Чорному Королю абсолютно відповідають законам гри.
Нові слова у вірші «Курзу-Верзу» викликали певні незгоди щодо їхньої вимови: тож, мабуть, годилося б дати пояснення і з цього приводу. У «яски» наголос слід робити на останньому складі, а в «марамульки» – на передостанньому.
Різдво 1896р.
Дитя із соняшним чолом
І дива спраглим зором!
Хай все змінилося кругом
І розділя нас море,
Ця повість – дар мій, знаю, вмить
Тебе, мій друже, звеселить.
Твоїх не видно зір-очей,
Не чуть дзвіночка сміху,
Ти панна вже – й мене, ачей,
Забула… Але втіха
Зігріє дні мої однак,
Як ти спізнаєш казки смак.
Я почато ще давніш,
Як сонце літнє сяло,
Під сплески весел у човні
Прості слова звучали.
Ті сплески в пам 'яті живуть,
Хоча літа ячать: забудь!
Ходи ж, послухай, не барись,
Допоки голос грізний
Гукне до одру – й не просись
Тоді – вже буде пізно.
Ми діти, сиві вже нехай,
Нас спать лягати й не благай!
Довкіл мороз, сліпучий сніг,
Похмурий шал хурдиги,
А в нас – дитячий, щасний сміх,
Багаття жаром диха.
В обіймах казки не страшні
І лютої негоди дні.
Хай тихої зажури флер
На повість ліг спроквола,
Хай сонцесяйний день помер,
І літо захололо,
Та чарів казки подих зла
Не розіб'є, не подола
[2].
Розділ перший. Задзеркальний дім
Одне було ясно: біле кошеня тут ні до чого, у всьому завинило чорне. Ось уже із чверть години мама-кішка вмивала Сніжинку (яка, зрештою, не дуже й пручалася), тож наробити шкоди вона просто не мала коли.
А на те, як Діна вмиває своїх діток, варто було подивитися: однією лапою вона притискала бідолашку вухом до підлоги, а другою терла їй писочок, починаючи з носа. Ось і тепер, як уже згадано, вона працювала в поті чола над білим кошеням, а те лежало собі слухняно і навіть помуркувало – мабуть, відчувало, що все те робиться для його ж таки добра.
З чорним кошеням Діна впоралася раніше, тож поки Аліса, згорнена калачиком у кутку великого фотелю, сонливо мурмотіла щось собі під ніс, воно затіяло несамовиту гру з клубком прядива, сяк-так змотаного Алісою, і мотиляло ним доти, доки не розсотало знов. Тепер, сплутане і все в ковтунах, прядиво розтяглося по килимку перед каміном, а Кицюня ганялася посеред нього за власним хвостом.
– О маленька вреднюча нечемо! – вигукнула Аліса, підхопила кошеня і легенько поцілувала в писочок – мабуть, на знак того, що воно в неласці.
– Їй-бо, Діні слід подбати про твої манери! Чуєш, Діно? Це твій обов'язок! – додала вона якнайсуворіше, з докором позираючи на кішку, а тоді забралася назад у фотель, прихопивши з собою кошеня й вовну, і знову заходилася коло прядива.
Проте діло в Аліси йшло мляво, бо вона без угаву гомоніла: то до кошеняти, то сама до себе. Кошеня чемно сиділо в неї на коліні і вдавало, ніби пильнує за роботою. Час від часу воно делікатно торкалося клубка лапкою – мовляв, і раде б допомогти, та не знає як.
– А чи відомо тобі. Кицюню, що буде завтра? – озвалася до нього Аліса. – Угадала б, якби посиділа зі мною вранці біля вікна, але Діна саме тебе чепурила. Я ж дивилася, як хлопці хмиз на вогнище збирали (а хмизу для нього, Кицюню, треба чимало!). Збирали-збирали та й облишили, бо дуже схолодніло й пішов сніг. Але нічого, Кицюню, дивитися на вогнище підемо завтра!
Тут Аліса обвила нитку кошеняті довкола шиї – просто так, аби побачити, як йому пасуватиме. Кошеня стало виборсуватись, клубок скотився на підлогу і розсотався знову.
– Знаєш, Кицюню, яка я була лиха за оцю твою шкоду? – повела далі Аліса, тільки-но вони повмощувались у фотелі знов. – Ледь не виставила тебе за вікно, на сніг. І це було б тобі, нечемного, цілком по заслузі! Ага, не знаєш, де подіти очі? Ось не перебивай мене! (Тут вона піднесла догори пальця).
– Зараз я викажу всі твої провини. Перше: поки Діна тебе вмивала, ти двічі кавкнула. Навіть не переч: я чула на власні вуха! Що ти сказала? (Аліса вдавала, наче кошеня справді розмовляло.) Лапка тернула очко? Мамина? А чого було витрішки продавати? Заплющила б очі, і все було б гаразд.
– Ну, годі вже виправдовуватися, слухай-но далі! Друге: коли я налила Сніжинці молока, ти за хвоста відтягнула її від миски. Кажеш, пити захотілося? А їй, гадаєш, не хотілося?.. І третє: досить мені було відвернутись, як ти розсотала все прядиво. Аж три провини, Кицюню-любуню, і тебе ще не покарано за жодну: усі твої покарання, ти знаєш, я відкладаю на середу…
«А що, коли б і мої покарання складати отак докупи? – мовила Аліса вже радше до себе. – Що б то на мене чекало у день розплати Гадаю, тюрма, не інакше! Або стривай… може, за кожну провину мене б лишали без обіду, – тоді в гіркий день розплати я мала б не пообідати разів із п'ятдесят!.. Ну, я б не надто злякалася! Куди легше стільки не з'їсти, аніж з'їсти!»
– Чуєш, Кицюню, як шурхотить об шибку сніг, – м'яко та лагідно, мовби хто ізнадвору обціловує вікно!.. Сніг, мабуть, закоханий у дерева й поля, якщо так ніжно їх цілує. А тоді повиває їх білою ковдрою і, либонь, приказує: «Люлілюлі, кохані! До літа, до літа…»
