Петро Лущик - Галицька сага. Ante bellum

Сталін підійшов до столика біля вікна, відкрив коробку з сигаретами «Герцеговина Флор», розломив одну і набив тютюном люльку, допомагаючи собі вказівним пальцем. Новопризначений народний комісар новоствореного Народного Комісаріату внутрішніх справ Генріх Ягода спостерігав за ним мовчки, стоячи посеред великого кабінету. Він ще не встиг призвичаїтися до нової посади. Лише два місяці тому не стало його попередника В’ячеслава Менжинського, але смерть голови ОДПУ стала поштовхом для його, Ягоди, піднесення. На Політбюро партії було вирішено перетворити ОДПУ в Головне Управління державної безпеки і створити новий Народний Комісаріат. І його, і ГУДБ доручили очолити йому. Хоч останні місяці він і підміняв хворого голову ОДПУ, на усіх розпорядженнях й наказах все ж стояла резолюція Менжинського. Така невизначеність його, Генріха Ягоди, становища – і не головний, і відповідає за все – закінчилася десятого травня, коли величезний перелік кардіологічних хвороб В’ячеслава Рудольфовича, а також травми, отримані ним ще у паризькій еміграції, нарешті перемогли його слабкий організм. Зі смертю «людини Залізного Фелікса», як називали В’ячеслава Менжинського, почався новий етап роботи каральних органів.

Запрошення у кабінет Сталіна було підтвердженням цього.

Сталін, нарешті, запалив тютюн, злегка затягнувся. Він ніколи не пускав диму, і присутнім здавалося, що Перший секретар зовсім не курить. Він відійшов у другий кінець кабінету, до свого крісла, над яким висіла відома, мабуть, усьому світові картина, де Ленін читає газету «Правда».

Вже звідтам Сталін сказав:

– Після того як у Москві відбувся процес над «Українською військовою організацією», члени якої очолювали повстанську, шпигунську і диверсійну роботу на території Радянської України, ми, можна сказати з упевненістю, ліквідували основну їхню загрозу тут, усередині країни. Для нас певним ризиком є те, що основні фігуранти УВО досі на свободі і, переконаний, не полишають спроб продовжити свої справи проти СРСР. Тут не можу не сказати про те, що досі ОДПУ не вдалося не те що ліквідувати керівників УВО, але навіть вийти на них, хоч ні для кого в Європі не секрет, де вони перебувають. Напевне, єдиним, кому це було невідомо, був товариш Менжинський. В’ячеслав Рудольфович, попри свою відданість справі пролетаріату, треба визнати, був романтиком, котрому здавалося, що боротьбу з ворогами пролетарської революції можна робити у білих рукавичках. У час, коли, засліплені злобою через наші успіхи, вороги посилюють боротьбу, ми не можемо собі дозволити виявляти до них поблажливість.

Сталін безшумно підійшов до виструнченого Ягоди.

– Після того як на Україні нам вдалося переламати хребет опору куркулів і повністю виключити будь-які їхні спроби організувати саботаж у селі, залишилася лише одна організація, котра здатна зашкодити нашому поступу уперед, – продовжив Сталін.

Він пильно подивився в очі Генріху Ягоді.

– І цією організацією керує людина, котру наші доблесні органи ось уже чотирнадцять років не можуть виявити! Товаришу народний комісар внутрішніх справ, вам здається такий стан нормальним?

– Аж ніяк, товаришу Сталін! Я так не вважаю! – відповів Ягода.

– Це добре, що ви так не вважаєте. А якщо ви так не вважаєте, то чому новостворене Головне управління державної безпеки, яке мало замінити вже віджиле ОДПУ, нічого не робить для того, щоб раз і назавжди ліквідувати цю загрозу? – жорстко запитав Сталін. – Ви ж не хочете, товаришу Ягода, щоб ми подумали про ваш Наркомат як про тих, хто не спроможний виконати поставлене партією важливе завдання?

– Мною особисто розроблений план «Ставка», кінцевою метою якого є фізична ліквідація Євгена Коновальця, – повідомив Ягода. – Минулого літа нам вдалося впровадити в його оточення свою людину. Перевірку наш агент пройшов успішно, і, враховуючи кадровий голод, який панує в оточенні Коновальця, цілком можна сподіватися на те, що його уведуть до керівництва.

– Ця ваша людина може здійснити те, що від неї вимагають?

– Сумніваюся, товаришу Сталін, – чесно відповів Ягода. – Він аж надто м’який для цього.

– То яка нам від нього користь?

– Зате з його допомогою ми маємо намір підвести до Коновальця справжнього виконавця.

– Він у вас вже є?

– Так точно! Чекає у приймальні.

Сталін пильно подивився на Ягоду, але нічого не сказав. Натомість підійшов до столу і натиснув кнопку. Одразу двері відчинилися і до кабінету увійшов Олександр Поскрьобишев. У Ягоди склалося враження, що секретар спеціально чекав на цей сигнал.

– Закличте товариша, який прийшов разом з товаришем наркомом, – розпорядився Сталін.

Молодий чоловік зупинився одразу перед дверима.

– Підійдіть ближче! – сказав Сталін.

Прибулий обережно підійшов і став поряд Ягоди. Сталін уважно придивився до молодого військового. На вигляд йому було років двадцять п’ять, він мав правильне обличчя і приємні підкупні очі.

– Як вас звати?

– Павло Судоплатов, товаришу Сталін! – хрипло відповів прибулий.

Його хриплість Сталін цілком слушно пояснював тим, що молодий чоловік уперше у цьому кабінеті. Потім такі люди більш-менш опановують себе. Щоправда, не всі.

– Скільки вам років?

– Двадцять чотири! – відказав Судоплатов і почервонів.

Сталін усміхнувся.

– Не треба соромитися свого віку! – сказав він. – У ваші роки я вже організував страйк бакинських робітників. Хто ви за національністю?

– Українець.

– Мову знаєте?

– Так точно!

– Добре! Мову свого народу забувати не можна! Товариш Ягода вам пояснив ваше завдання?

– Так точно!

– І вас це не лякає?

– Аж ніяк! У мене з… об’єктом свої рахунки!

Сталін здивовано вийняв з рота люльку.

– Свої рахунки? – перепитав він.

– Так точно! За його наказом у Львові вбили мого друга Андрія Майлова, – повідомив Судоплатов. – Я хочу помститись.

Сталін уважно подивився на Судоплатова, потім перевів погляд на Ягоду.

– Звичайно, помста буває хорошим стимулом, але вона іноді заважає справі, – сказав Сталін. – Перед вами, товаришу Судоплатов, партія поставила конкретне завдання, яке ви маєте виконати. Фелікс Едмундович говорив, що чекіст повинен мати холодну голову і гаряче серце. Вами, товаришу Судоплатов, має керувати не особиста помста, а бажання виконати завдання, поставлене перед вами. Тоді й про особисту образу можна подумати. Ви зрозуміли, товаришу Судоплатов?

– Так точно, товаришу Сталін! Постараюся виконати ваш наказ! – відказав Судоплатов.

– Не треба старатися – треба виконати! – уточнив Сталін. – І це не товариш Сталін наказує вам, а партія, тому вважайте це вашим партійним дорученням!