Василь Земляк - Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник)

Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник)
Название: Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник)
Автор:
Жанры: Современная зарубежная литература | Историческая литература
Серия: Історія України в романах
ISBN: Нет данных
Год: 2008
О чем книга "Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник)"

Роман «Лебедина зграя» ліг в основу відомого фільму великого українського актора та режисера Івана Миколайчука Вавілон ХХ. Українське село Вавілон, що на Поділлі, понад річкою Чебрець зі своїми жителями Максимом Теслею і Мальвою Кожушною, Лукяном і Даньком Соколюками, філософом Фабіаном і Явтушком Голим зі своєю дружиною і численними синами… з багатьма з них читач зустрінеться у другій частині дилогії – романі «Зелені Млини», в якому автор поведе своїх героїв колективною нивою, дорогами війни…

Бесплатно читать онлайн Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник)


Лебедина зграя

Роман

Наш старенький, многогрішний, та в чомусь, проте, і немеркнучий Вавилон, що, окрім назви, запозиченої з Дворіччя, не має нічого спільного з Вавилоном месопотамським, стоїть, як і стояв здавен, над річкою Чебрецем, маловідомою притокою Південного Бугу, майже нечутною в повінь та хлюпотливо-тривожною в сушу. На високій береговині все літо синьо та сумно цвіте чебрець, найменша квітка з-поміж квіток, від чого й названо річку. Чебрець вабить до себе гаї – ясенові, берестові, черемхові, й сам губиться в них, однак ненадовго – зразу ж за Вавилоном вигулькує з-під старих вільх і вже вільно тече собі у не такі вже й незнані краї – до Журбова, де його перепиняють греблею, а вже звідтіля полиновим степом до Глинська, де впадає в Південний Буг і де ми з вами побуваємо неодмінно…

Уздовж того водного шляху, безнадійно заплутаного в очеретах та камінні, на кількох горбах, що немовби вічно і ворогують між собою, завис Вавилон, старий та пізніший, з'єднаний водне досить-таки ветхою греблею, котру щовесни з'їдає повінь і її доводиться насипати майже заново. Цієї весни гребля вистояла чи не вперше, і на неї зіперся чималенький став, на якому щойно відсвятковано Івана Купала, а взимку, коли став скують водохресні морози, тут справляють Йордань, перетворюючи се льодове свято на щось веселе та незабутнє. Як у Польщі в старовину, тут кожен двір вважає себе «морською державою», бо ж має бодай невеличкий вихід до «моря», цілком достатній, аби поставити кладку для прання білизни й понад самою водичкою насіяти конопель. А як ті піднімаються, прагнучи будь-що обігнати сусідські, тоді один із тутешніх диваків цап Фабіян (саме ім'я вже проливає деяке світло на його особу) обирає найвищі та найпролазніші й влаштовує там свої лігва, де не лише ховається од палючої пообідньої мушви, а й заодно може подумати на самотині про цю конопляну державу, історія якої ніби й не має виміру в часі…

Фабіянів у Вавилоні два – цап і чоловік, знаменитий тутешній трунар та мудрець, послуг якого так чи інакше декому з вавилонян не уникнути. За метрикою він Левко Хоробрий, а походженням нібито з мудреців вавилонських, хоч і не має на те якихось незаперечних доказів. Отож, за свідченням цього ревнивого знавця рідної історії, колись наш Вавилон був двоярусним городом, оточеним валами, рештки яких збереглися й донині; мав він дві вежі – північну та південну, – на яких вдень і вночі чатувала сторожа. А в центрі Вавилона, на самім принебессі, з якого все постає в дещо іншому світлі, ніби стояв колись так званий Сонячний камінь, як у древніх інків; по тому каменю відлічували плин часу – місяці та роки, хоч як те робили – втрачено на обох континентах. Переказують безліч інших подробиць про минуле цього раннього поселення, начебто заснованого ще напівміфічними таврами, коли тих витіснили чужинці з теплих берегів Понтію й примусили шукати іншого пристановища. Фабіян не йме віри, щоб цілий народ міг щезнути безслідно, робить припущення, що таври могли обернутися на якийсь інший народ і ще озовуться колись із небуття, – нехай, навіщо розраювати чоловіка, у загиблих народів і без того обмаль прихильників.

А тим часом Вавилон розвіяв свою колишню велич, давно не стало в нім ані веж, ані двоярусного города; на місці Сонячного каменя стоїть вискніле розп'яття з часів ордену босих кармелітів, які колись панували тут, аж доки не вигнав їх полковник Богун. Що й казати, похитнувся і збарахлів Вавилон, запропастилася кудись остання гармата, з якої ще не так і давно палили на Йордань у бік уявного ворога, хоч той визрівав усередині самого Вавилона.

Казано ж древніми про тлінність світотвору: «Час іде, а з ним усе стає зужите й нетривале». Лишень стожильний люд вавилонський, у якому здавен змішувалася кров далеких і близьких народів, залишився собою й не остудив душі своєї до рідного Вавилона, так ніби час не заподіяв йому жодної шкоди. І якщо на знаменитих глинських ярмарках питали, звідки такі гарні коні, чи воли, чи й парубки, то відповідали на те з почуттям власної переваги: «Ми – вавилонські», – ніби й справді добродій приїхав поярмаркувати хтозна з якої давнини…

Отакий Вавилон. То спалить себе ні за що, то знову бундючно засяє цинковими дахами зі своїх горбів упереміжку з бідацькими стріхами; то заведе сірих волів із такими рогами, що ніяк не розминутися на дорозі, то зведе їх дотла і вкинеться в маленьких, тягучких монгольських коненят, на яких прийшли колись завойовники; то нараз забурує на горі цілою родиною роботящих вітряків; то, опалений вітрами таврійськими, переходить на жорна, бідує і навіть старцює стиха, але й тоді жебраків своїх тримає в чорному тілі й не пускає їх по світу ганьбити великий народ. Котре ж непутяще, було, і визоріє на миру, то мусить мовчати, звідкіля прибилось, або ж на крайній випадок назвати Чупринки, чи Козів, чи й сам Глинськ… Що не кажіть, а робила своє причетність до Сонячного каменя й до всього іншого, чого не стало давно, але що здатне по край віку бентежити уяву гордих вавилонян.

Не знаємо достеменно, чого прагли засновники Вавилона[1], прибравши для свого поселення таку претензійну назву. Пройти крізь самі Ворота бога, пронести крізь них усе краще, що мали тоді за душею?.. Можливо, й так, можливо, тим невідомим запраглось піднятися над довколишнім світом аж так високо. Тепер мимоволі згадуємо про них, коли лебедина зграя, наче самий лише дух непоборний, кигиче над нами з мороку ночі, долаючи кругосвітню втому, або ж звитяжно кричить, промірюючи провислими вервечками осіннє небо. І хоч людям прекрасне завше буде здаватися незвичним, та, як твердить тутешній філософ, у годину випробувань вони й самі чимось схожі на лебедину зграю в дорозі. Чи, бува, не отим своїм підсвідомим прагненням до якогось, справді незбагненно високого, тим-то й не завше осмисленого до кінця?.. Про суть того кожному властиво мати свої виміри, ніхто, однак, не годен претендувати на доконечність чи всетривалість. За те ми й цінуємо одне одного, що про одну і ту ж річ мислимо неоднаково. На іншого і наш Вавилон може не справити враження з першого погляду, то чи слід за те відразу ж ганити байдужого чи неуважного, тим паче, що сам Вавилон від того не померкне ніскілечки. Не доскочивши ані слави, ані розкоші свого великого попередника, він усе ж стоїть, тоді як той існує лише в легендах та міфах, надмірність яких, гадаємо, очевидна для кожного.

Сонячний камінь на принебессі міг би засвідчити наближення тридцятих років цього неспокійного віку. Але почнемо з малого, можливо, тим колись відкриємо і велике. Сподіваючись довести сей життєпис до наших днів, все ж не виявлятимемо аж занадто великого поспіху, пам'ятаючи, що дерзновенний труд буває також і непоспішливим, хоч кінця його прагнути будемо всією душею.


С этой книгой читают
«Джейми Уинтерс сотворил свое первое чудо как-то поутру. Второе, третье и прочие чудеса последовали в тот же день. Однако первое чудо все равно было самым важным.Желание всегда было одним и тем же: «Сделай так, чтобы мама поправилась. Пусть ее щеки снова порозовеют. Сделай так, чтобы она больше не болела».Это из-за маминой болезни он тогда впервые подумал, что сам может творить чудеса. И это из-за нее он продолжал упражняться и совершенствоваться
«Родился, допустим, у кого-то младенец – так ведь пройдет чуть ли не целый день, пока весть об этом отстоится, созреет и разнесется по зеленым ирландским просторам, чтобы достичь наконец ближайшего городка и ближайшего паба, то бишь заведения Гибера Финна…»
В новом романе канадская писательница Кио Маклир, автор нескольких детских книг и орнитологического автофикшна «Птицы. Искусство. Жизнь» (2017), продолжает исследовать границу между природой и культурой, помещая частную историю своей семьи в центр художественного повествования. Спустя три месяца после смерти отца она сдает ДНК-тест и узнает, что он не являлся ее биологическим родственником. Мать, иммигрантка из Японии, хранит молчание, то ли не в
15 августа 1953 года – день бурного уличного карнавала в анклаве итальянских иммигрантов в штате Огайо. Простой пекарь Рокко Лаграсса, жизнь которого давно идет под откос, получает шокирующую весть о гибели сына в лагере для военнопленных в Корее. Но не он один полон терзаний. Женщина-хирург, делающая нелегальные аборты, загадочная портниха, подросток и ювелир – все они окажутся в карнавальной толпе в день праздника – день, который заставит каждо
Специалисты, работающие с подростками, и родители, имеющие детей этого возраста, знают, насколько сложен и труден период взросления. Автор книги, опираясь на исследования, личный практический опыт работы и консультирования, рассматривает изменения, происходящие в самосознании подростка, поиск им своего места в обществе. Какую роль играют учителя и родители в этот период? Какую помощь может оказать психолог? Как реагировать на капризы, упрямство,
Мобильность – безусловно, неоспоримое преимущество ноутбука. Однако она накладывает на пользователя и определенные ограничения. Перед ним регулярно встает масса задач: оптимизация энергопотребления ноутбука, мониторинг уровня заряда аккумуляторов, регулярная настройка сетевых подключений разных типов (в том числе и таких экзотических, как GPRS и Wi-Fi), настройка различных режимов работы экрана, CD/DVD-приводов, жестких дисков…Но сегодня разработ
Они знакомы пятнадцать лет. В прошлом – мальчик из богатой семьи, получающий все, что пожелает, и девочка из трущоб, привыкшая бороться за свое место под солнцем. В настоящем – друзья, напарники, любовники. Мужчина, готовый принимать любимого человека со всеми его недостатками. И женщина, которую слишком сильно била жизнь и разучила верить людям.Сложное задание на планете-тюрьме все расставит по местам. Диверсия, стирание памяти и выживание в неч
Она мечтала попасть на шоу Яна Заславского любыми путями. А когда выпал случай, воспользовалась им, выдав себя за… сына своего начальника!Теперь надеется победить в голубой команде и получить вожделенное место шеф-повара в ресторане Заславского.Но неужели никто не разгадает ее маскарад? И отдаст ли Заславский приз обманщице?Содержит нецензурную брань!