У невеликому кварталі на захід від Вашингтон-скверу вулиці переплуталися і помережилися на короткі смужки, що називаються проїздами. Ці проїзди утворюють дивні кути і вихиляси. Одна вулиця там навіть перетинає саме себе рази два. Якомусь художнику вдалося відкрити вельми цінну властивість цієї вулиці. Припустимо, збирач з магазину, який чвалає нею з рахунком за фарби, папір і полотно, зустріне там самого себе, що йде геть, не отримавши жодного цента за рахунком!
Так от, люди мистецтва натрапили на неповторний квартал Гринич-Віллідж у пошуках вікон, що виходять на північ, покрівель ХVIII століття, голандських мансард і дешевої квартирної плати. Потім вони перевезли туди з шостої авеню кілька олов'яних кухлів і одну-дві жаровні і заснували «колонію».
Студія Сью і Джонсі містилася нагорі триповерхового цегляного будинку. Джонсі – зменшувальне від Джоанна. Одна з них приїхала зі штату Мейн, інша з Каліфорнії. Вони познайомилися за табльдотом в одному ресторанчику на Восьмійй вулиці і знайшли, що їх погляди на мистецтво, цикорієвий салат і модні рукави цілком збігаються. У результаті і виникла спільна студія.
Це було у травні. А у листопаді непроханий чужинець, якого доктора називають Пневмонією, почав вештатися колонією, торкаючись то одного, то іншого своїми крижаними пальцями. Вест-Ендом цей душогуб крокував сміливо, вражаючи десятки жертв, але тут, в лабіринті вузьких, порослих мохом провулків, він спроквола плентав нога за ногу.
Пана Пневмонію ніяк не можна було назвати галантним старим джентльменом. Мініатюрна дівчина, тендітно-вразлива від каліфорнійських зефірів, навряд чи могла вважатися гідним противником для старого гицеля з червоними кулаками і задишкою. Однак він звалив її з ніг, і Джонсі лежала нерухомо на фарбованому залізному ліжку, дивлячись крізь дрібні скельця голандського вікна на глуху стіну сусіднього цегляного будинку.
Одного ранку заклопотаний доктор змовницьким порухом кудлатих сивих брів викликав Сью в коридор.
– У неї один шанс… ну, скажімо, проти десяти, – сказав він, струшуючи ртуть у термометрі. – І то, якщо вона сама захоче жити. Вся наша фармакопея втрачає сенс, коли люди починають схилятися до інтересів трунаря. Ваша маленька панянка вирішила, що їй вже не одужати. Про що вона думає?
– Їй… їй хотілося написати фарбами Неаполітанську затоку.
– Фарбами? Нісенітниця! Чи немає у неї на душі чогось такого, про що дійсно варто було б думати: наприклад, чоловіки?
– Чоловіки? – перепитала Сью, і її голос зазвучав скреготнув, як залізо на склі. – Невже чоловік вартий… Та ні, лікарю, нічого подібного немає.
– Отже, вона просто заслабла, – вирішив доктор. – Я зроблю все, що буду спроможний зробити як представник науки. Але, якщо мій поціент починає рахувати карети у своїй поховальній процесії, я відкидаю п'ятдесят відсотків від цілющої сили ліків. Якщо ви зможете домогтися, щоб вона хоч раз запитала, якого фасону рукава будуть носити цієї зими, я закладаюся, що у неї буде один шанс з п'яти, замість одного з десяти.
Після того як доктор пішов, Сью вибігла до майстерні і плакала в японську паперову серветочку доти, доки та не просякла вологою вщент. Потім вона хоробро увійшла до кімнати Джонсі з креслярською дошкою, насвистуючи регтайм.
Джонсі лежала, повернувшись обличчям до вікна, ледь помітна під ковдрами. Сью припинила насвистувати, думаючи, що Джонсі заснула.
Вона прилаштувала дошку і почала малювати чорнилами ілюстрацію до журнального оповідання. Для молодих художників шлях до мистецтва буває вторований ілюстраціями до журнальних оповідань, якими молоді автори торують собі шлях до літератури.
Викнуючи для оповідання фігуру ковбоя з Айдахо в елегантних бриджах і з моноклем в оці, Сью почула тихий шепіт, що повторився кілька разів. Вона поквапом підійшла до ліжка. Очі Джонсі були широко відкриті. Вона дивилася у вікно і рахувала – рахувала навпаки.
– Дванадцять, – промовила вона, і трохи згодом: – Одинадцять, – а потім: – Десять і Дев'ять, а потім: – Вісім і Сім, – майже одночасно.
Сью подивилася у вікно. Що там можна лічити? Видно лише порожнє, сумовите подвір’я і глуху стіну цегляного будинку за двадцять кроків від вікна. Старезнийплющ з вузлуватим, підгнилим біля коріння стовбуром вкрив до половини цегляну стіну. Холодний подих осені зірвав листя з лози, і оголені скелети гілок чіплялися за подзьобані цеглини.
– Що там таке, люба? – запитала Сью.
– Шість, – ледь чутно відповіла Джонсі. – Тепер вони спадають набагато швидше. Три дні тому їх було майже сто. Голова паморочилася. А тепер це легко. От і ще один полетів. Тепер залишилося тільки п'ять.
– Чого п'ять, люба? Скажи своїй Сьюді.
– Листя. На плющі. Коли впаде останній лист, я помру. Я це знаю вже три дні. Хіба лікар не сказав тобі?
– Вперше чую таку дурість! – з чудово зіграним презирством відповіла Сью. – Яке відношення може мати листя на старому плющі до того, що ти одужаєш? А ти ще так любила цей плющ, бридка дівчинко! Не будь дурненькою. Та просто сьогодні доктор сказав мені, що ти скоро одужаєш… чекай, як же це він сказав?… що у тебе десять шансів проти одного. Але ж це не менше, ніж у кожного з нас тут, у Нью-Йорку, коли їдеш трамваєм або йдеш повз будівельний майданчик. Спробуй з'їсти трошки бульйону і дай твоїй Сьюді закінчити малюнок, щоб вона могла продати його і купити вина для своєї хворої дівчинки і свинячих котлет для себе.
– Вина тобі купувати більше не треба – – відповідала Джонсі, пильно дивлячись у вікно. – Ось і ще один полетів. Ні, бульйону я не хочу. Отже, залишається всього чотири. Я хочу бачити, як впаде останній лист. Тоді помру і я.
– Джонсі, люба, – сказала Сью, схилившись над нею – – обіцяєш ти мені не відкривати очей і не дивитися у вікно, доки я не закінчу працювати? Я повинна здати ілюстрацію завтра. Мені потрібне світло, лише тому я не закриваю штору.
– Хіба ти не можеш малювати в іншій кімнаті? – холодно запитала Джонсі.
– Мені б хотілося посидіти з тобою, – сказала Сью. – А ще я не бажаю, щоб ти дивилася на це дурне листя.
– Скажи мені, коли скінчиш, – закриваючи очі, вимовила Джонсі, бліда і нерухома, як скинута долі статуя, – тому що мені хочеться бачити, як впаде останній лист. Я втомилася чекати. Я втомилася думати. Мені хочеться звільнитися від усього, що мене тримає, – Летіти, летіти все нижче і нижче, як один з цих бідних, втомлених листків.
– Спробуй заснути, – – сказала Сью. – Мені треба покликати Бермана, я хочу писати з нього золотошукача-відлюдника. Я лише на хвилинку. Благаю, не ворушися, доки я не прийду.
Старий Берман був художник, який жив поверхом нижче їх студії. Йому було вже понад шістдесят, і борода, вся кучерями, як у Мойсея Мікеланджело, спадала у нього з голови сатира на тіло гнома. У мистецтві Берман був невдахою. Він все збирався написати шедевр, але навіть не розпочав його. Вже кілька років він не писав нічого, крім назв крамничок, реклам і тому подібної мазанини заради шматка хліба. Він заробляв дещо, позуючи молодим художникам, яким професіонали-натурники були не по кишені. Він пив безупинно, але все ще говорив про свій майбутній шедевр. А загалом це був злий дідок, який знущався з всілякої сентиментальності і дивився на себе, як на собаку на ланцюгу, припнутого для охорони двох молодих художниць.
