«Якщо я говорю мовами людськими й ангельськими, а любові не маю, то я – мідь дзвінка або кімвал звучний. Якщо маю дар пророцтва, і знаю всі таємниці, і маю всяке пізнання і всю віру, так що можу й гори переставляти, а не маю любові, то я ніщо. І якщо я роздам все майно моє і віддам тіло моє на спалення, а любові не маю, немає мені в тому ніякої користі.»
Апостол Павло, Послання до Коринфян, гл. 13, 1-3.
– А витріщатися на людей негарно!..
– Хто сказав?
– Мама!
Кучерявий карапуз років шести замислився, запихнув палець у ніс і уточнив з гордістю природженого жаднюги:
– Моя мама!
– Ну якщо мама… тоді так, звичайно… Ти не в курсі: хто тут Жора М’ясник?
– Дядько Жорік оно, на ящику!
Чоловік поправив окуляри: дорогі, французькі, в золотій оправі від «Antoine Bourgeois». Противідблисковий пластик зловісно полискував зеленню, наче очі хижака.
– Вони всі на ящиках…
– Дядько Жорік з бухлом!
– Вони всі з бухлом…
Чотириокий мав рацію: троє вантажників проводили обідню перерву у дворі, біля чорного входу в «Гастроном», сиділи на сколочених з дощок ящиках і трепетно розливали другу пляшку портвейну «Таврійського» в пластикові кухлики. Кухлі були пивні, півлітрові, з жованими краями. Від вина посуд відсвічував густо-фіалковою пітьмою, нагадуючи гроно персидського бузку.
– Дядько Жорік найголовніший!
– Е-е… Це як?
Карапуз аж підстрибнув від такої всесвітньої тупості співрозмовника:
– На розливі сидить! Ну ви ващє…
– Ага, я ващє…
Погоджуючись, чотириокий явно мав на увазі щось своє, незрозуміле чужій людині. Так зізнаються на прийомі у венеролога в поганій хворобі, підхопленій у відрядженні.
– На, тримай, розумнику… Привіт мамі!
Він тицьнув карапузу пачку жувальної гумки. Хлопчисько зрадів, вкинув до рота жменю м’ятних подушечок і помчав грати в «банки». Ще за три метри від «стартової» межі він запустив біту – уламок держака від швабри – в політ, і та відважно знесла порожню бляшанку з-під ананасових скибочок. Дівчатка, що окупували неподалік роздовбану карусель, приснули геть, рятуючись від снаряда. Старенькі на лавці забурчали несхвально, згадуючи, як в мезозойську еру потерпали від таких самих хуліганів. Бутузові поплічники хором залементували: хто від заздрості, хто від захоплення, хто просто так, за компанію.
А вантажників порожні банки цікавили мало. Вантажники виголосили тост: «Ну!..», випили портвейн, віддали пляшки збиральнику склотари, діду в потертому камуфляжі, і почали діловито закушувати хлібом із шпротами.
– Сірий, чекай тут, – сказав чотириокий шоферу, що висунувся з вікна чорного «Лексуса». Шофер кивнув. У нього було дурнувате і добродушне обличчя людини, що досягла межі особистих амбіцій.
– Пройдисвіт! – чітко сказала одна зі стареньких, ткнувши спицею у бік машини. Напевно, мала на увазі ходові достоїнства джипа.
Чотириокий перетнув двір і зупинився біля вантажників.
– Добридень! – сказав він. – Жора… е-е… Георгій? Вибачте, по батькові не знаю…
Мордатий паруб’яга підняв голову.
– Ну, – сказав паруб’яга невідь до чого.
Привітності в його голосі не відчувалося.
– Ось гроші, – чотириокий дістав з гаманця крупну купюру і простягнув її іншому вантажнику, молодому хлопцеві з рябими щоками. – Збігайте в магазин, візьміть горілки. І закуски кращої. А ви, – це вже адресувалося третьому, – прогуляйтеся за компанію. Щоб правильно скупився. Добре?
У голосі чотириокого відчувалася певна харизма.
Звертатися до вантажників на «ви» не кожен уміє.
– Ну, – без великого схвалення, але й не заперечуючи, повторив мордоворот Жора. – Палич, сходи з Хлібчиком. Горілки не треба, вона вся палена. Бери кріплене. І сала угорського, з червоним перцем. І чорного хліба буханець. Здачу повернеш начальнику.
Залишившись наодинці з чотириоким, він учепив шпротину за миршавий хвостик, заковтнув, не жуючи, і втретє повідомив:
– Ну?
– Мене звуть Лазар Петрович, – очкарик сів на вільний ящик, підсмикнув відпрасовані брюки. – Мені вас порадив Гліб Артюхов. Ваш клієнт. Ви пам’ятаєте Гліба?
– Ну, – кивнув Жора, не вшанувавши гостя розмаїттям. – Які проблеми, Лазаре?
– Я дружину не люблю.
Напевно, будь-який співрозмовник мусив здивуватися такій відповіді. Будь-який, але не Жора М’ясник.
– Я теж, – сказав він. – Хріна їх любити, дружин?
– Ви не розумієте. Я її раніше любив. Дуже. Ми зі школи зустрічалися. У нас двоє дітей. Хлопчик і дівчинка. І життя цілком… пристойне. Я добре заробляю. І ось одного разу дивлюся: не люблю я її, і все.
– Заведи бабу на стороні, – порадив Жора. – Або секретарку, з ногами.
– Заводив.
– З ногами?
– З рогами. А сенс?
– Ти до мене навіщо прийшов? – мордоворот гукнув діда в камуфляжі й відібрав подаровану пляшку. Виявивши на денці жалюгідні залишки портвейну, він допив прямо з горла і повернув пляшку засмученому діду. – У коханці звати?
Чотириокий був незворушний, хоч відчувалося, що спокій дається йому насилу.
– Гліб попереджав, що ви будете грубіянити. І сказав, щоб я не зважав. У вас, значить, стиль такий. Ні, Жора, як коханець ви мене цікавите мало. Ви мені любов до дружини поверніть, я розрахуюся й піду. Гліб сказав, ви можете.
– Що я можу? – гмикнув Жора.
– Відновити. Любов, дружбу, пошану. Якщо якесь почуття було й померло, ви умієте його воскресити.
Мордатий паруб’яга розплився в щербатій усмішці.
– І ти повірив? Чуєш, Лазаре, скажи чесно: повірив?!
– Я повірив, – кивнув чотириокий Лазар.
– Ну і правильно зробив. Віра, вона гори верне. Тільки навіщо вона тобі?
– Віра?
– Любов.
– А це вже, вибачте, не ваша справа.
– Ні, Лазаре. Це не я до тебе, це ти до мене дійшов. Сам прийшов, я тебе не кликав. Тепер у нас одна справа, загальна. Навіщо тобі дружину любити?
– Тобто: навіщо?
– Ось тобі й «тобто». Ну, розлюбив, буває. Сам говориш: двоє дітей у тебе, баба, секретарка, заробітки. Живи з дружиною, як усе. Без любові. Мабуть, якщо зі школи, набридла до біса?
– Ні. Просто розлюбив. Була любов, та загула. Байдужість. Ви, напевно, не зрозумієте: це як рахунок у банку. Або будинок. Або звичні капці. Дивишся одного разу, а рахунок порожній, будинок хтось перекупив… капці зносилися. Я звик, Жора. Звик любити дружину. Я без цього ні в сих, ні в тих. Немов обікрали.
– Капці, то так, – погодився Жора. – Капці я розумію.
Він розстібнув сорочку, почухав волохаті груди і раптом запитав:
– Гліб – твій друг?
– Який Гліб? А-а… ну та, звичайно. Друг.
– Близький?
– Близький.
– Найкращий? – наполягав Жора без видимого зв’язку з попередньою розмовою. Мабуть, М’яснику було дуже потрібно дізнатися, що Гліб Артюхов, який прислав до нього чотириокого Лазара з пропащою любов’ю, знаходиться з цим самим Лазарем у найтісніших дружніх стосунках.
– Найкращий. Ми знайомі з дитинства. І працюємо разом: Гліб – мій комдир. Ну, комерційний директор. А що?
