Вікторія Андрусів - Пробач, Марцело…

О чем книга "Пробач, Марцело…"

Молода журналістка з Праги мріє дослідити власні корені, що походять з України.. Вирушивши задля цього до землі, де поховані її бабуся з дідусем, вона зустрічає чоловіка, в якого закохується з першого погляду. За дивним збігом обставин з’ясовується, що історії двох родин у далекому минулому перепліталися поміж собою. Дізнавшись про те, що її наречений належить до кримінального світу обидвох держав ( України та Чехії) героїня переживає складні внутрішні протиріччя, однак не знаходить у собі сили розлучитися з коханим. Намагаючись допомогти йому у вирішенні конфлікту з правоохоронцями, новинарка ставить під загрозу свій статус « матері Терези», здобутий внаслідок захисту на шпальтах часопису прав українських заробітчан за кордоном. Завдяки екстремальним обставинам жінка стає певною мірою співучасницею злочинних подій, однак до останнього бореться за те, аби залишитися поруч з чоловіком, якого так неочікувано зустріла у далекому карпатському селі…

Бесплатно читать онлайн Пробач, Марцело…


Глава 1

НАДИБАНЕЦЬ

– …Не сиди на камені, застудишся.

Марцела подумала – причулося, адже, прочесавши ледь не увесь цвинтар, нікого не зустріла. Перед очима – самі могили, у цьому куті здебільшого старі, з вицвілими табличками на стелах, а подекуди й зовсім без стели та ознак причетності комусь… Де- не-де скособочені хрести вже ледь не лягали поруч з господарями, і Марцелі було безмежно сумно за тими людьми попід похиленими хрестами, попри те, що їх ніколи не знала.

Блукала поміж дерев у пошуках трьох покарлючених берізок, поряд з якими, як пояснили люди у селі, лежали її бабця з дідом… Берізок на цвинтарі було багато, й чомусь в основному клишоногих…

Роздряпуючи до крові руки, Марцела продиралася крізь терня здичавілої ожини і чомусь виходила на те саме місце, звідки розпочинала пошук. Ще трохи, і охопив би цілковитий розпач, якби раптом на надщербленім, врослім у землю надгрібку перед її очима, неначе надіслані самим Богоньком за терплячість, не вигулькнули дві світлини. Вони були точнісінько такими, які не раз розглядала, вивчаючи міліметр за міліметром, у сімейному альбомі. Як оті останні примудрилися вціліти внаслідок нескінченних родинних переїздів, для Марцели залишилося таємницею… Просто збереглися і все – лежали собі спокійнісінько, зафіксовані зім’ятими куточками матового чорно-білого паперу з зубчатими крайками у витятих смужках цупкого альбомного картону. Захищені вибляклою, але твердою палітурою, бабця з дідом дивилися зі світлини на онуку, чи то пак не на онуку, а кудись трохи убік, у далину, як люблять фокусувати погляд фотографи, і тим самим начебто видивлялися, хто ж то там за обрієм часу відрізком у півсторіччя придивлятиметься до них з ретельністю дослідника, звіряючи власні риси з пращурівськими.

– Ти чуєш чи ні? Не годиться дівчині на камені сидіти. Тобі ще дітей народжувати…

Марцела подивовано обернулася – хто б це отут, за тисячу кілометрів від рідної домівки, дбав про її ще не народжених дітей? Неподалік стояв хлопець чи молодий чоловік (визірно важко було визначити його вік). Вбраний був нетипово охайно для сільської місцевості – у стильні джинси та вітрівку. Лишень кросівки, подібно до Марцелиних, були вщент замащені цвинтарною багнюкою. Його великі блакитні очі прозраджували цікавість. Але це не здивувало – блукаючи селом, Марцела встигла збагнути оту чудернацьку притаманність місцевих залучатися геть до всього, що відбувається навколо.

– Ти чия будеш? – Хлопець поводився запанібрата, немов перед ним – дівчисько із сусіднього села. – Щось я раніше тебе тут не бачив…

Марцела підвелася з кам’яного надгрібку і струсила пилюку із джинсів.

– А ти чий будеш?

– Ого! Ти, як бач, не місцева, раз таке запитуєш…

– Не місцева. Тобто, трохи й місцева, позаяк… – Марцела зиркнула на світлини, з яких ще зовсім молода всміхнена жінка та поважний, з прямокутними, мов у Гітлера, вусиками, чоловік дивилися повз неї. – Це – мої бабця й дідусь.

Хлопець підійшов ближче, намагаючись вичитати викарбуваний попід світлинами напівстертий напис.

– То ж треба! З тієї файти у селі вже нікого не знайдеш…

– Зате я є…

Хлопець з цікавістю розглядав молоду жіночку, яка зі спини здалася йому зовсім юною, однак розважливість поведінки й розмови свідчила про її зрілість.

– Це твоя машина отам, просто попід воротами?

– Моя, – Марцела сполошилася. – А що, комусь заважає? Я вже йду…

– Та ні, на щастя, поповнення сьогодні тут не передбачається… Просто дивлюся – чеські номери…

– Я з Праги приїхала.

– Ось воно що! А я чую по розмові – щось не те… Ти розмовляєш українською так, як наша вчителька у школі. Ми її «чикалкою» дражнили, бо вишукана літературна українська страх як дратувала.

– Ну знаєш… Як на людину, котра вперше відвідала свою етнічну вотчину, я говорю доволі пристойно…

– То ти вперше в Україні?!

– Уяви собі… – Марцела підібрала із землі наплічник і, струснувши з нього залишки вологої трави, зібралася йти. – Вже кілька років збиралася приїхати – відтоді, як поховала маму, та щоразу щось заважало… Врешті- решт постановила – як не зараз, то ніколи. І справа навіть не в тім, що пообіцяла мамі. Ні… Сама відчувала обов’язок. Навіть не обов’язок, потребу. А в тебе… хто тут?

– Я приятеля відвідав… Він мені майже братом був. Недавно уб… загинув… – хлопець осікся і махнув рукою у напрямку віддаленої місцини цвинтаря, де пістрявими від пластикових крикливих квітів курганами височіли свіжі могили. – Нещасливий випадок…

– Співчуваю… – Марцела з цікавістю придивлялася до високих насипів з кольоровими, мов на бразильському карнавалі, вінками – такого ще не бачила. Вдома небіжчиків здебільшого кремували, а цвинтарні церемонії відбувалися стримано, ледь не суворо, як і належало події.

– Знаєш, у нас істотно відрізняються звичаї… Я обов’язково приїду ще, але з іншою метою. Хотілося б усе докладно вивчити, описати, проаналізувати… Людина має знати власні корені. – Марцела перестрибувала через острівці багнюки, потай дивуючись, чому поміж могилками не вимощені доріжки, як у них на «гжбітові», куди навідувалась до мами. Недоглянутість цвинтаря Марцелу дивувала, але вголос цього не виказувала, аби не уразити випадкового співбесідника. Тим часом чоловік раз у раз підставляв руку, рятуючи від хлюпавки.

– То ти – писака? Чи, може, історик?

– Авжеж, журналістка… – всміхнулася його кмітливості.

Незабаром у поле зору потрапив її ріднесенький «броучек», що підпирав цвинтарний паркан – мініатюрний червоний «сітроенчик» – невичерпна тема знущань редакційних колег. Властиво, зраділа, бо здавалося, цвинтарю немає кінця, і без сторонньої допомоги довго довелось би блукати у пошуках виходу із заплутаних могильних лабіринтів. Поруч з обляпаним багнюкою «жучком» зверхньо красувався чорний неймовірно чистий (що, враховуючи бездоріжжя, викликало неабиякий подив) із затемненими вікнами «мерседес».

– А ти, як бач, серйозна пташка. – Марцела допитливо зміряла супутника поглядом. – З вигляду й не скажеш.

– А як я маю виглядати? – розсміявся хлопець, вимкнувши не виймаючи з кишені алярм. – У краватці, у однострої, з поважною текою у руці?

– У нас такі машини мають дуже заможні люди…

– А у нас такі машини має кожен, хто бодай трохи крутиться.

– Що означає «крутиться»? – підійшовши до автівки Марцела відмітила, що на «мерседесі» також чеський номерний знак, і зраділа. – То ти також… звідти?!

– Ні. Я просто частенько там буваю… по роботі… – Хлопцеві до вподоби була її безпосередність та необізнаність, і він залюбки підігрував. – А «крутиться» – означає «робить бізнес», розумієш?

– А-а-а… То ти – бізнесмен? Так би й сказав… – Марцела зітхнула.

Мені треба все життя працювати, аби купити щось подібне.


С этой книгой читают
Фантастический роман – первый из серии «Мой звездный брат». События происходят в далеком будущем, в дальнем заброшенном мире… Простая и увлекательная история любви в новых далеких мирах. Сюжет книги подсказан Константином Фаэтоновым (псевдоним). Автор выражает Константину благодарность за помощь и поддержку в написании этой работы.
На нашу планету прилетает космический корабль пришельцев и терпит крушение. Расследование ведут два агента ФБР. Они проникают на корабль и спасают экипаж, корабль улетает к себе на планету.
Не всегда желание остаться в тени воспринимается окружающими с должным понимаем. И особенно если эти окружающие – личности в высшей степени подозрительные. Ведь чего хорошего может быть в людях, предпочитающих жить посреди пустыни, обладающих при этом способностью биться током и управлять солнечным светом? Понять их сложно, особенно если ты – семнадцатилетняя Роза Филлипс, живущая во Франции и мечтающая лишь об одном: о спокойной жизни.
"Я такой, какой есть. А мы только друзья". Несколько минут губительного молчания, уходит он и все твои глупые надежды. Хорошо, пусть так. Хватит унижений. Время проходит. Ты, кажется, остыла. Но если он вернётся в твою жизнь? Более того, он будет появляться в ней вновь и вновь. Судьба? Любовь? А если между вами ненависть и презрение, а всё, что ты хочешь – прекратить этот бесконечный круг возвращения к прошлому? И можно ли пожалеть о финальном вы
«Холодный берег» – это история о суровом мире, раскинувшемся вдоль побережья океана. Его проклятие – ледяная ведьма, уводящая людей в свои снежные владения и по кусочку крадущая время у весны и лета. Многие поколения людей тщетно пытаются одолеть ее, надеясь, что однажды сбудется пророчество, в котором говорится, что зима не вечна. Все меняется, когда в очередной раз ведьма уводит отца одного из юношей. Не в силах покорно пережить это, сын, вмест
Принцессе Оливии с маленькой планеты, затерянной в далеком космосе, всегда нравились легенды о могучих и непобедимых благородных драконах. И вот, в одно прекрасное утро, самый настоящий огнедышащий дракон упал неподалеку от ее родового замка. Как тут удержаться, чтобы не поехать и не посмотреть вблизи на небесного зверя? Однако на деле не все так просто – у дракона, оказывается, есть молодой симпатичный хозяин…
Наталия Антонова радует своих читателей оригинальной загадкой: Мирославе и Морису предстоит расследовать убийство, которое было вдохновлено поэзией!Следователь Наполеонов был не очень знаком со стихами Маяковского, но после случившегося с Фролом Тавиденковым ему пришлось погрузиться в творчество гениального поэта. Крупного бизнесмена убили в «стиле Маяковского»: утопили в бочке с ананасами с рябчиком. Кто-то, по совету классика, убил нынешнего бу
Мир Хейреш. Необыкновенно красивое место. Вот только чересчур много здесь собралось разных народов. У каждого из них есть свое видение судьбы.Его необыкновенно одарила Верховная богиня Тьмы Элос и направила, как меч, уничтожить неожиданно объявившегося своего старого врага. Ашерас ат И`си`тор. Его любят и ненавидят, боятся и презирают, жаждут и отвергают… Он спас своего матриарха и уничтожил столицу иллитидов Ишакши, но теперь у него есть новая ц