Петро Мідянка - Вірші з поду (збірник)

Вірші з поду (збірник)
Название: Вірші з поду (збірник)
Автор:
Жанр: Современная проза
Серии: Нет данных
ISBN: Нет данных
Год: 2012
О чем книга "Вірші з поду (збірник)"

«Вірші з поду» – це збірка раніше недрукованих поетичних текстів відомого українського поета, лауреата Шевченківської премії 2012 року Петра Мідянки.

Автор із певних причин не включав їх до попередніх збірок.

Багато віршів написані ще в студентські роки, крім тих, які, як «паровози», були вміщені в тогочасних закарпатських партійних газетах та молодіжних альманахах.

Елегійна настроєвість викликана певними розчаруваннями в добу застою й відірваністю від культурних центрів.

Вдумливий читач має змогу порівняти ранні й пізніші твори поета, зробити своєрідний екскурс у молодість «вісімдесятників», перейнятися неперехідністю поезії.

Бесплатно читать онлайн Вірші з поду (збірник)

© «Лира-Плюс», 2012


Все права защищены. Никакая часть электронной версии этой книги не может быть воспроизведена в какой бы то ни было форме и какими бы то ни было средствами, включая размещение в сети Интернет и в корпоративных сетях, для частного и публичного использования без письменного разрешения владельца авторских прав.


НОСТАЛЬГІЯ

Ці червоні плями букового листя…
Під дерева не випав сніг.
А ланцюг білих вершин
Мене міцно прив’язав
До маленької улоговинки,
Ще меншого села…
Сідаю на сухе букове листя.
Простуджено кашляю,
Потім думаю, що є на світі
Вулиці, на які зовсім не падає
Букове листя, а на них багато людей.
Тут зовсім на пішнику
Нема людей
І так багато торішнього листя.

«Той горіховий сад, спеленаний…»

Той горіховий сад, спеленаний
Студеною-студеною зимою.
Напівсонна, напівбожевільна ріка
На червоних пісковиках…
Ожеледистий шлях поруч
З горою і річкою.
Ти один на тому шляху,
Нікуди проступитися…
Хіба-що притулишся до сухої вільхи,
Поки проїдуть порожні «Жигулі».
Далі простуватимеш, ковзатимеш,
Поки не вигулькне біла вершина
Страшенно подібна до Фудзі,
А то лиш знайома полонина,
У підніжжі якої не квітнуть троянди,
Екзотичні папороті живуть тут із правіку.
Німо застигаєш, наче суха папороть,
Котру не змогли замести сніги.

«Мовчать кольорові енциклопедії…»

Мовчать кольорові енциклопедії,
Мовчиш ти, як декоративна статуетка
В цьому хаотичному підвалі.
Підлітають до вікон і б’ються у вікна
Жовті бабки якісь фантастичні.
Листаємо рукописи:
Чути лишень, як гальмують трамваї,
Як сміються діти перед високими будинками,
І німо дивиться Леонардова «Пані з горностаєм»
Із журнальної вклейки
На оці рукописи,
Де горять наші душі,
Де необхідно мовчати,
Бо вже слова такі зайві
Й боляче-боляче порожні…

«Надокучливий сніг довго лежить на долині…»

Надокучливий сніг довго лежить на долині.
Люди поскидали хутряні шапки.
Вже й ліщина бавиться сережками.
Долиняни пораються у теплицях…
А ти, твої гори, завалені старим снігом,
Як непотрібом.
Але ж не хочеш, щоб ніч покоротшала,
Коли день не твій, тільки ніч…
Не просто темінь – фантазія
Разом з еклектикою місяця лютого.

«О, ти вмиротворенна пущо!..»

О, ти вмиротворенна пущо!
Як я не втямив твій розвій
Протягом місяця:
Це ж яворове пагіння зімкнулося в кроні,
Це птиці з’явилися в оперенні райському
І місяць вгніздивсь в сідловині зеленій.
Дев’ять місяців апатії…
Вони хаотично рухаються в Лету,
А Лета вже поруч, за автобусним склом…
Дванадцять ґаздинь примостилось на хорах.
Вони про щось піють на мотив коломийок.
І їх не заглушить дзвінкій свист електрички,
Котра швидкісно мчить в сутінкові тунелі.
Ґаздині на платформі розвели пересуди
Про повій та розлучення.
До вподоби це їм після блаженств
Розмальованих хорів…
Тебе ж пильнує регімент дітлашні;
Заштовхають невдаху? Поволочиться, може,
Всю свою дебрю спостерігати, як, нарешті,
Розвиваються бутони шипшини:
Він латиною дивно її називав,
Отак бовкнув і затявся,
Чомусь надовго затявся…

«Верболіз одцвітав, потім річка міліла…»

Верболіз одцвітав, потім річка міліла
І була вже не річка – тривожний потік.
Але хвиля його цілу ніч гоготіла,
Вдавалась до марних дитячих потіх.
І вже парост буяв та буянив доволі,
І мамине прало намулом знесло.
Верболіз корчували – зосталося голе
Залізняччя-каміння. Розросталось село.
Будувались ровесники. І кричали їх діти
До дитячих, щасливих, розчулених сліз.
А на луки гуртом позбирались палити
Почикрижений, в квіті наш верболіз.
Ще втішалася хвиля: не має загати,
У річищі бились марени й слижі…
Не було куди рибі тепер заховатись,
Але річка текла без упину й межі…

«Твої старі твори загубилися…»

Твої старі твори загубилися,
Як оте череп’я віденських тарілок,
Котре виорав плуг за «межею боженою».
Ти за ними не жалієш так само,
Як за часом змарнілим
На ворочівських скалах.
Ти скарбів не придбав, як і творів Шухевича,
Коли стрінувся з ним на запорошенному стриху…
Ти поранив п’яту об осколок фарфору…
Ти душу поранив, коли цвинтарна глина
Забруднила пречистість таємничих відкасників.
О що, що ти не зробив?..
Що ти маєш зробити?
Відчаєно котишся дебрею,
Залишаючи патолоч
У травах свойого дитинства.

«Най живуть штрихи твої, майстре…»

Най живуть штрихи твої, майстре,
бродячого майстра.
Тебе не конфіскують… Я по рамена
секвестрований
в голубій грозі.
Лікування грязями ніколи не мав страх,
Та лікуюся світом не раз, а по кілька разів.
Що знаю в розіп’ятих струмках… нерозумну раду
Лаконічне небо… Скров’янілий сорочки рукав.
Як град капусту скалічу, а таке знано градом
І до чого його темперамент, то вдача стійка.
Планерую понад світом, неначе листочок з ільма
Кора, кориченька так,
Буденна ільмова кора.
Мариністка – береза.
То най буду березою… Не дендрарним
підстриженим
дивом.
На рабатках долі. Вона не собачкам сквер.
То я згоден на ваш справедливий секвестр.

«Я проведу червону паралель поміж кілками…»

Я проведу червону паралель поміж кілками
До виноградних ліній той слід від літака,
До ванни абрикосових суцвіть не доберуть руками.
Тим більше до зірок примхливих естакад.
Дроти між щупалець лози? – невинні рудименти,
Стоїть у черзі дощ, десанти шле іржі.
Я кваплюся. Ростуть боргів проценти,
Ростуть захланності непрохані шаржі.
Трава горить – їй черга в крематорій,
І небо зім’яте – з яких ото картин?!
А хтось спокійно пише у конторі
За мороком мережаних гардин.
І лози стали б шлангами, пожежниками б стали,
А ти спостерігач, байдужий до пожеж.
Куди тобі до виноградної печалі,
Хіба її у сей момент збагнеш?!
І лози порозчиняні, ніщо не допоможуть,
Кричали б, може, на усі світи.
А я тоді дивитися не можу,
Коли з пожежі душу маєш ти.

ПАМ’ЯТЬ

Не споюйтесь, буки, живицею,
Най не буде в житті так спрагло,
Задивляйтесь під вії глицеві,
Де любов помирає
нагло.
Помирає?
Може, грає?
Хтось програє.
Водограї?
Скрипкограї!
Ще не знаю…
Я із травами, з небом
роздвоєний,
А сутінки світлові —
пастками.
Воскресають для мене воїни,
Воскресають в цілому й частками…
Із ялини, з верховини,
З дивовижної бистрини
Вималювала днина
Темні контури
Людини.

«А серпня карта бита…»

А серпня карта бита,
Серпнева карта впала,
Роки – не картярі. Та я зате картяр.
Декади спеки! Вас занадто мало
І для того хронічного життя.
Ліхтар тут одинокий.
Нас не так багато.
Із АТП знайомі водії.
А сальська ніч торгує вже агатом,
при світлові не бачу козирі мої.
Ростсвантажтрест освітлений
І балка з полинами.
Грай, серпню мій. Козачий твій азарт.
Хоча й не все залишиться між нами,
Хоч дещо я залишу для Карпат.
Цим вечорам
Не треба перекреслень,
Нехай живуть мужицькі вечори!
Бо що ж скажу тендітним дамам-веснам
Про дев'ятнадцятої цифри кольори.

ЕСЕ РАХОВАНИХ ЗУБІВ

Обличчя на перехресті…
Спітнілих торсів жести…
Філіжанний
стиль
зубів.
Фазанячі хвости
І пара
пір’я.
Неписьменне
Моє передпліччя
Тримається інтер’єрних
Постав фазанів.
Скотися в долину червону,
Следующая страница
С этой книгой читают
Крошка Доррит
Крошка Доррит
Чарльз Диккенс
«Крошка Доррит» – один из самых лиричных, психологически убедительных и трагичных романов великого Диккенса. Одна из жемчужин его творческого наследия.История девушки, взвалившей на свои хрупкие плечи заботу о большом и шумном семействе.История, которая могла произойти только в викторианской Англии.Диккенс не изменяет себе и своему стилю, – драматизм даже в этом произведении убедительно и естественно соседствует с мягким юмором и злым сарказмом,
Читать
Воины Клевера
Воины Клевера
Максим Волосатый
Кто сказал, что нет Миров, кроме Земли? Группе землян довелось убедиться в обратном. Попав в Мир Клевера, где магия убивает не хуже пули, а меч на поясе немыслим без амулета на груди, бывшие ученые и военные очень быстро поверили в его реальность.Конечно, им помогли. Если считать помощью искреннюю ненависть трех Старших Рас, странно похожих на эльфов, гномов и орков из земных преданий. Если принимать как дружескую услугу стрелы и мечи Старших, ат
Читать
Горе побеждённым
Горе побеждённым
Илья Малыгин
В мире всё относительно. Кто сказал, что людская раса не может выступать в роли злодеев?
Читать
Нум
Нум
Eya Rivergold
Хочется верить,что у каждого на земле будет такой же друг,как мой Нум.Рождество и много воспоминаний.
Читать