Така, несмілива краса мого села,
зелених трав, небес блакить мене
бентежить,в мені відроджує слова кохання,
туман із білих хмар за мною стежить!
Така несмілива краса мого села, вона
вела мене дорогами життя, в дитинстві
бавила казками…
Тепло родини, хліба запах та наша
біла хата то все від Благодаті!
Така несмілива краса мого села,
магічних верб на лузі так багато,
гуляє сонце в полі де дозріває жито,
а вітер гонить смуток, щоб весело
було нам житии!
Радію зустрічі з тобою моє село, дах
Всесвіту мого, душею, серцем
я з тобою, розквітну калиною рясною,
я стану вічно при дорозі, з тобою
розлучитьсь я не зможу!
Про те що мовчу,про зраду твою,
відголосок в мені до цього часу.
Ти бачив, ти знав,як втомилась я
від плачу!
Гіркота залишилась на серці – напилась
я досхочу!
Про те що мовчу,печалі так забагато
що ледве несу, ми зустрілись так
ненадовго, дорога коротка випала нам!
Втомились співати птахи пісня закінчилась
на слові – розлука, моє життя туга та біль!
Про те що мовчу,дощі заливають
відлуння кохання,спогади яркі втопились
в темні воді, мені жарко від холоду, я живу в
дрімоті…
Чується сміх вдалині долі-злодійки, що радіє
моїй самоті!
Про те що мовчу…
Мені так боляче від слів твоїх
в пекельному вогні моя душа,ти не зміг,
не захотів, залишив день без почуттів…
Мені так боляче від слів твоїх
і серце плаче тихо, пішов ти
в далечінь, мене залишив,ти не зміг,
не захотів, залишив ніч без почуттів…
Мені так боляче від слів твоїх
в очах стоїть світ без кольорів,
уста печаль шепочуть,ти не зміг,
не захотів, залишив час без почуттів…
Мені так боляче від слів твоїх,в них холод
зимових доріг, в них чорний колір, як та ніч,
немов той ніж у спину…
Мені так боляче від слів твоїх
вони колючі, як той дріт, нещадно
тіло обгортає, такий нестерпний біль —
кохання помирає…
ти не зміг, не захотів життя
залишив без почуттів…
Надію маю вернути кохання,
чи відчуєш моє ти бажання,
об’єднати наші шляхи, чи
захочеш сказати – так!
На мій погляд не зможеш
відвести своїх очей, ніжно
за руки візьмеш в спогади
днів та ночей відведеш…
Впадемо ми в хвилі кохання,
згадаємо наші мрії, бажання…
Ми забудемо пройдений шлях,
минулі страждання, ми увійдемо
в епоху кохання!
Я так хочу тебе побачити знову,навесні чи в холодну погоду зимову,в літку червоних, стиглих вишень,в жовтні осінніх дощів золотих.
Я не знаю чи зможу впізнати тебе,я не знаю чи зможу кохати тебе!
Я так хочу тебе побачити знову,вдягнути із туману обнову, коси прикрасити вінком із обману, вийти
в поле з тобою в оману!
Я не знаю чи зможу зігріти тебе,я не знаю чи зможу забути тебе…
Я так хочу тебе побачити знову,вдруге війти в річку прозору, з вітром піднятися в небо, заблукати з тобою до рання, де наша пісня, де наше кохання.
Я не знаю чи зможу згадати тебе…
Вінок із кульбаби тобі так личить,в твоїх
чорних косах сонце живе…
Тихо сідає божа корівка, кохання
несе.
Вінок із кульбаби тобі так личить,
царівна жовтих променів, що сонце
дає…
Вінок із кульбаби тобі так личить,я хочу
зігрітися від того багаття,де надія цвіте…
Вінок із кульбаби тобі так личить,
він пахне медом, манить до себе
кохання твоє!
Дивлюсь я в твої очі,збагнути всесвіт хочу,
напитися джерельної води, мовчки за тобою
йти!
Відчути рук тепло,згадати мелодії сердець,
до тебе маю я прохання,допоможи віддатися
коханню…
Дивлюсь я в твої очі,в них спогад про всі ночі,
що нас водили магічними шляхами, в тумані ми
губились до зорі, ми відчували дихання землі,
нас верби колихали, щоб забувались ми у сні…
Дивлюсь я в твої очі,немов хтось напророчив,життя пройшло без тебе і тільки погляд твій від
неба, несу дорогами пустелі,не має сили від
пекельного шляху, я в спогадах до тебе іду!
Нічого я не знаю, не чую і слів не маю, я тихо плачу,
бо в твоїх очах себе не бачу…
Чуєш як співає ніч —солодкими піснями,
закохані луги в туман без тями, ніжність
запаху любистку так п’янить – душа
тремтить…
Чуєш як радіє ніч —шепоче осока слова
кохання, яке то щастя в тобі проснулося
бажання, летіти в ніч на поклик душі і плоті!
Чуєш як шаленіє ніч —зриваються з небес зірки
та місяць і падають на землю ниць, і берег
хвиля б’є щосили —стихії міць!
Чуєш як плаче ніч —зливаються і сміх і сльози
в темноті, сумує соловей в садку. Ми їли там при місячному сяйві стиглу вишню, яка
Тремтить голос мій від почуттів
і в грудях серце тихо плаче, мені
бракує слів і кольорів щоб про моє
кохання заспівати…
До тебе іду шляхами мрій, несу тобі
барвінку цвіт, що любить в лісі
зимувати,дарую спів закоханої птахи,
кохання живе в моєму серці!
Розмалює веселка в річці воду, вітер
тихесенько вдарить в струни, ти цілуєш
мої губи, ти зірвав моє зізнання про
таємне, про кохання! Тремтить голос…
Мені в літню спекоту холодно, душу
заливають дощі, мені сумно
від спогадів, що приходять в ночі…
Лячно мені в самоті, одиноко
та холодно від вогню, що палає
в печі…
Плаче серце від сорому та відчаю,
що крадеться в тиші, ти забув
про шляхи що нами пройдені в
щасливі часи…
Твої слова згинули в вікові німоті…
Світить сонце мені в обличчя,заливає
золотом, я не бачу тебе за завісою жарких
променів, від твого погляду мені боляче
та нещадно холодно в самоті!
Мені так хочеться вернутись в час,
де зародилося моє кохання, таке
несміливе було – сльози та зітхання,
при зустрічі з тобою уста німіли,слова
зникали та очі пеленав туман.
Шалено билось серце в тишині, але
душа вмовляла – то обман!
Його слова і погляд знищили в мені
бажання думати, рухатись і говорити,
він зачаровував мене, мій спокій забирав
та сни мої завчасно знав, бо в них мене
одну не залишав. Мій всесвіт наповнив
він собою, але ніколи, чуєте – ніколи
не кликав за собою!
Коли тебе я бачу, то ледве втримуюсь від сліз,посміхаюсь через силу,мені бракує слів.
Дивлюсь в твої небесні очі, втопилась в глибині,вертатися не хочу, мені так одиноко на землі!
Коли тебе я бачу, то ледве втримуюсь від сліз,
мені так хочеться блукати з тобою без доріг…
Чому мені так важко признатися тобі, що я так
