Над урвищем гірської річки, щулячись від холоду, мовчки стояв легко одягнений чоловік. Хоча до краю провалля залишалося менше півкроку і будь-який невірний рух міг вартувати йому життя, його це зовсім не бентежило і не лякало. Навпаки, у цьому похмурому мовчанні відчувалися відчай і готовність ступити у темряву, звідки чувся рівний гуркіт річки.
Чорний силует чоловіка чітко вимальовувався у темряві на тлі синього снігу. Чоловік пильно вдивлявся у глибину бурхливого потоку, немов у цій чорній вені гірської річки хотів знайти відповіді на свої запитання.
Раптом він завмер, розкинув руки, підвів голову, спрямувавши погляд на небо. Його губи тихо шепотіли слова молитви. Це тривало зовсім недовго. Заплющивши очі, він нібито чекав, що звідти, зверху, йому зійде якийсь знак. Але небеса мовчали. Чоловік глибоко зітхнув, розплющив очі і подивився на зимове небо, як дивляться востаннє приречені на страту. Відповіді не було, і він, опустивши руки, сумно усміхнувся.
Зимове намисто яскравих мерехтливих зірок розсипалося по небосхилу. Тут, на висоті майже трьох тисяч метрів над рівнем моря, далеко від міської метушні здавалося, що до зірок можна дотягнутися рукою. Тишу цієї темної засніженої ночі порушувала тільки річка, що несла свої води звідкись із вершин гірського пасма Високих Татр.
Густі ялини, укриті товстою ковдрою незайманого снігу, спрямувавши свої піки-вершини високо в небо, стояли, підносячись над землею, немов змальовані зі старих різдвяних листівок. Безмісячна ніч приховувала красу гірських схилів, але при світлі яскравих зимових зоряних скупчень в імлі вгадувалася велич первісної гірської природи. Здавалося, що сюди цивілізація ще не дійшла і всі ці засніжені вершини і вікові ялини залишилися такими ж, як і двісті-триста років тому.
«Якщо немає відповіді, значить, питання поставлено неправильно, – голос професора філософії з минулого відлунням прозвучав у голові чоловіка. – Кожне запитання має свою єдино правильну відповідь, яка і є істиною».
«А що як відповідей кілька, усі вони правильні і є, власне, варіантами істини?» – заперечив тоді він, намагаючись вступити в суперечку з професором.
«Запам'ятайте, юначе, – повчально зауважив професор, навіть не глянувши на нього, – істина може бути тільки одна, а її варіанти – то помилки, які породжують неправду».
Але як її знайти, якщо шлях до тієї істини чорніше мороку цієї ночі? Де шукати, як визначити те вихідне місце, ту нитку, яка, урешті-решт, приведе до істини?
З боку могло видатися, що людина готується до суїциду і ось-ось зважиться на це. Бажання зробити один-єдиний крок і кинутися вниз зі скелі у прірву вируючої річки зупиняв тільки нестримний інстинкт самозбереження, властивий лише тверезому розуму і нездоланній жадобі до життя. Його свідомість у пориві відчаю виривала з пам'яті фрагменти минулого, немов доводячи потребу в продовженні пошуку відповідей на запитання, які так болісно крають йому серце останнім часом.
«Невже це і є вирішення? Невже до відповіді лише один крок?» – питав він себе, удивляючись у темряву ущелини.
З сутемряви ночі в його пам'яті знову постала лекційна аудиторія університету, і почувся голос професора філософії:
– Що може вирішити цей останній крок назустріч Азраїлу1 і вічному спокою? Загалом, життя – це спрямований рух від народження до смерті, уникнути якої не зможе ніхто. Думку про зведення рахунків з життям веде жага до якоїсь цілковитої істини, а також сумнів у можливості її досягти. Адже чим більше прагнеш чогось абсолютного, тим більше розумієш його недосяжність. Саме ці коливання між обома крайнощами й призводять до саморуйнації.
Професор витримав паузу, невидющими очима окинув аудиторію, узяв зі столу якусь книгу і, перегорнувши кілька сторінок, продовжив:
– Зигмунд Фрейд2, найвідоміший психолог і психіатр свого часу, навіть увів поняття «інстинкт смерті», інакше він не міг пояснити багато з того, що здатна вчинити з собою людина. Прагнення до саморуйнування, очевидно, закладене в нас від природи. Якщо все живе навколо щосили бореться за виживання, то окремі людські індивіди, навпаки, укладають незвичайну енергію в те, щоб повністю зіпсувати собі життя, а іноді й позбавити себе його.
Професор відклав книгу і, схрестивши руки на грудях, після невеликої паузи звернувся до першого ряду слухачів:
– А ось що штовхає окремого індивіда на шлях саморуйнування – спірне, до кінця не вивчене питання. Утім, як і сама людина, яка була впродовж кількох тисячоліть об'єктом особливого спостереження та вивчення, зрештою, навіть наприкінці двадцятого століття є чимось мало вивченим, таким, що важко дослідити й аналізувати.
Зненацька пролунав дзвінок, що сповістив про закінчення лекції, і в аудиторії почувся шепіт, але професор, підвищивши голос і мимохіть глянувши на годинник, монотонно і твердо продовжував:
«У парадигмі людської історії обставини, що призводили до суїциду, були настільки різними, наскільки різними були і самі люди, які вибрали цей шлях, або, точніше сказати, такий фінал свого життя. Це наводить на думку про те, що скільки людей – стільки й можливих рішень у класифікації обставин, які призводять до самогубства.
