Юрій Покальчук - Паморочливий запах джунглів

Щo найбільше лишається у спогадах після довгої розлуки чи то з людиною, яку колись дуже любив, чи то з країною, в яку колись закохався, особливо замолоду, і більше ніколи до неї не втрапив й очевидно вже й не втрапиш?

Я задаю собі це питання і згадую кілька місяців, які я колись, у часи юності, провів у Індонезії.

Перше, що спадає на гадку, це запах. Невловний, важкий до описання, але особливий для нас і звичний для багатьох країн Південно-Східної Азії. Це запах саме нічного тропічного міста, нічних народних міських базарів, де парфумні відлуння південних овочів і фруктів переплітаються із дурманно-сонним запахом пахучих стеблин, які паляться на жертовниках, запахом кокосової олії, на якій смажиться місцева їжа, запах довоколишньої дрімучої природи, бо ж щойно виїдеш за місто і потрапляєш у справжнісінькі джунглі, і запахи інших тіл, що пахнуть іншим, ніж у нас, потом, відлунюють іншим, ніж у нас, віддихом, і врешті запах постійного гниття чогось солодкого і вторинного, який змішується із запахом чистого неба над головою з неймовірно великими зірками, яких, здається, не буває в дійсності.

І поза тим – запах опіуму, гашишу, різного роду наркотиків, які у цих краях побутують здавна і грають у потрібному, як виявляється, всім людям на землі, тимчасовому задурманенні традиційно багато більше, ніж різні алкогольні напої.

Вранці знову спека до сорока і більше градусів, неймовірно палюче сонце з безхмарним небом, праця з восьмої ранку лише до першої дня. Далі сієста. Місто спить, ціла країна спить, і життя починається знову лише по шостій вечора, набираючи своїх обертів десь по восьмій, і так до дванадцятої, першої ночі.

І так завжди.

Півроку дощів тут взагалі нема.

А коли настає сезон дощів, то вони починаються, майже як за годинником саме о сьомій вечора, і закінчуються об одинадцятій. Злива йде страшенна, ллє, як з відра, вулицею пройти в черевиках неможливо, все заллято водою, а вранці вже нема й сліду води, все сухо і чисто, тропічно. Знову палить сонце на безхмарному небі і лише на сьому зберуться хмари і далі знову буде дощ.

І так завжди.

Я прилетів в Індонезію двадцятилітнім, і саме на Новий рік наш літак перетинав екватор, а за місяць мені стукнуло двадцять один. Я до того ніколи не був за кордоном і втрапив до Індонезії волею випадку чи дурної помилки совєтських чиновників, бо мав, як студент-індолог, поїхати до Індії на практику, а послали мене в Індонезію, мови якої я ніколи не вчив, і мав я працювати перекладачем з англійської мови з совєтськими військовими моряками, які продавали індонезійцям вживані старі військові кораблі.

Якби не те, що я рік прожив у гуртожитку в Пітері з двома африканцями з Танзанії, які не знали російської мови, і навчився за цей рік з ними говорити вільно по-англійському, то не відомо, що би я в тій Індонезії робив.

А так – Бог дав, якось повелося.

Перше враження, коли ми, група перекладачів, студентів-сходознавців з Москви і Пітера, вийшли з літака: нас вмить огорнула гостроагресивна хмара гарячого повітря, і ми всі враз спітніли. Це було ще ніяким, просто часовим шоком від спеки і втоми від цілодобового перельоту. Та за кілька хвилин, озираючись, – нас було восьмеро, – раптом побачили навдивовиж гарну стюардесу, в якої правильними і рівними були всі риси обличчя, чудова смаглява, ніби добре засмагла, шкіра і мила усмішка. Хіба що ніжки були трішки тонкуваті і ззаду теж трохи чогось бракувало.

Але то були гейби дрібниці.

Ми всі майже закохалися в неї враз, аж за хвилину побачили іншу, такої ж вроди. Потім ще одну…

Вже згодом з'ясувалося, що в цій країні просто дуже мало негарних людей. Нечасто на вулиці стрінеш бридке обличчя. Але й в негарному обов'язково буде якась екзотика. А поза тим усі, і чоловіки і жінки, були просто гарні. У чоловіків майже не росте на обличчі волосся, і важко з'ясувати, кому скільки років. Хіба що коли за п'ятдесят, то десь трохи брюзкле обличчя, ледь помітні стають зморшки і тіні з'являються на обличчі, і тоді можна уявити собі, що ця людина старша.

Я з дитинства мріяв потрапити в тропіки, відчути запахи казкових романтичних країв, торкнутися своїми руками того, що було описано в сотнях пригодницьких книжок, які я просто ковтав з дитинства, витворюючи в уяві той світ, якого, я гадав, ніколи не побачу.

«Таємничий острів», «Робінзон Крузо», «Діти капітана Гранта», Джозеф Конрад і де Вер Стекпул, Луї Жаколіо і Райдер Хаггард були моїми кумирами з дитинства.

І ось сталося. Я тут.

Тиждень очікуваня у Джакарті, поки нас розішлють на різні військові бази, де ми мали працювати.

Джакарта! Це ж Батавія! Сюди колись утрапив на коротко в Іноземний легіон Артюр Рембо, але скоро звідси утік. Це про неї спливала в моїй юнацькій пам'яті напівблатна, напівромантична пісня:

Я купив підручник індонезійської мови і словник ще у Москві перед відльотом і вже в літаку почав учити нову мову.

Вона була доволі проста. Писали латиною. Множина, коли два рази скажеш якесь слово – «друг-друг», буде – друзі, і так далі. Слово «товариш» звучало «судара», що відповідало російському «сударь», якісь слова були трішки знайомі з мови гінді, яку я вивчав в університеті, щось було із санскриту, який я теж вчив, і врешті за три місяці я розмовляв вільно побутовою індонезійською мовою і увійшов у місцеве життя.

Але по-своєму.

Саламат пагі, Індонезія! – Добрий день, Індонезіє!

Однак згодом виявилось, що на Яві була й існує й досі своя власна яванська мова, а сьогоднішня індонезійська, дуже близька до малайської, привнесена сюди з Малайї. Індонезія пережила чимало різних навал і завоювань чужоземцями. Це був і малайський період, й індійський, і китайський, і японський, а пізніше ще й голландський. Різного роду зміщення мовних пластів народили індонезійську мову, яку всі знають. Але яванці, особливо в селах, говорять вдома по-яванськи. Так само, як і на інших островах говорять мовами свого острова. Індонезія – четверта у світі країна за народонаселенням, і є країною островів. Їх в Індонезії понад тринадцять тисяч.

І знамениті через Міклухо-Маклая (українця за походженням) папуаси з Нової Гвінеї – також індонезійці.

По Джакарті ми ходили ще купкою – ті, хто приїхав, – і повільно освоювались.

Джакарти насправді дві.

Одна – це великі будинки, майже хмарочоси, асфальтовані вулиці, широкі проспекти, майже нема зелені. Просто велике південне місто, в якому з екзотики – тільки смагляві люди з розкосими очима.

Але трохи далі за умовноєвропейською частиною міста починається інша, народна Джакарта, яка скаладається із соток маленьких сіл-кампунгів, де люди у малесеньких будиночках з пальмовими і бамбуковими стінками, де ущерть зелені і худеньких коричневих тіл, які метушаться навколо власних осель.