Ольга Бойко - #щоденник #карантин #Мілан

#щоденник #карантин #Мілан
Название: #щоденник #карантин #Мілан
Автор:
Жанр: Современная русская литература
Серии: Нет данных
ISBN: Нет данных
Год: Не установлен
О чем книга "#щоденник #карантин #Мілан"

#щоденник #карантин #МіланАндреа спитав, чи є у нас можливість переселитися в інший Всесвіт. Відповіла, що завтра привезуть ножиці, тому для початку ми підстрижемо йому чубчика.«Радісно, коли від тих чи інших перспектив „тамує подих“: чи то вихід на першу за два місяці прогулянку, чи то вид з вікна, чи то твої маленькі й великі ікігаї»

Бесплатно читать онлайн #щоденник #карантин #Мілан


© Ольга Бойко, 2020


ISBN 978-5-4498-9670-4

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

Кінець другого тижня карантину, Мілан


У нас є Бенджамін, якого три рази на день потрібно виводити на прогулянку (він не звик справляти потреби вдома, адже він пес). Тому мої карантинні будні є відносно різноманітними.


По килимках біля вхідних дверей навчилася визначати, хто з сусідів виходив з дому, а хто ні.


Похід до супермаркету раз на тиждень викликає емоції подібні до тих, що відчула колись давно, коли батьки вперше дозволили самій сходити по хліб.


Тридцятирічний сусід за стіною в цей період, схоже, переживає серйозний етап переосмислення: раніше з його квартири долинали тільки регіт, любовне гуркотіння і сплески шампанського з пивом. Зараз же чути національний гімн, зрідка вигуки «сиди вдома!», а здебільшого панує тиша.


Коли йду до магазину, син кричить з кімнати: «May all go well with you, ma, buona missione!»


Енергійні прогулянки з собакою на відстані двохсот метрів від дому насправді непогана альтернатива спортзалам з тренерами. Шкода, що Бенджамін не спортсмен. Він швидко стомлюється і віддає перевагу дивану, а не здоровому способу життя. До речі, домашні тренування в режимі карантину теж ок.


Нарешті зварила борщ. Вперше за майже одинадцять років життя в Італії. Смачно.


Полюбила обіди на свіжому повітрі: надворі плюс двадцять, вікна (вимиті вже втретє за два тижні) відчинені, хтось щедро поливає сонечком безтолкові голови, немов із лійки. З будинків навпроти, із сусідніх квартир доноситься стукіт столових приборів, дзвін келихів; у чистому міському повітрі чути запахи різноманітної їжі. Як у ресторані на Блакитному узбережжі, їй-богу, все чинно, елегантно, навіть забуваєш, що ні.


Узяла собі за звичку сидіти на балконі. Навколо відбувається багато цікавого. Виявляється, у горщику з різдвяною зіркою живе коник-стрибунець. Назвався Каналетто. Приємно познайомитися!


На початку карантину я думала, що з’явиться безліч часу – і на те, і на інше вистачить, – але ні. Без дисципліни він тече крізь пальці. Тому все за розкладом. І у вихідні, й у будні.


Діти з нашого та сусіднього будинків, закинувши монітори та екрани, згадали давні забави, на кшталт тих, коли потрібно натиснути сусідський дверний дзвоник і втекти. Сучасний варіант виглядає так: з вікна покликати якогось випадкового перехожого або дорослого, що стоїть на балконі, і швиденько заховатися.


Помітила, що за останні декілька днів чую набагато менше сирен швидкої допомоги. Пов’язую це з початком весни і сприятливого періоду.


Андреа на запитання, чого йому найбільше не вистачає на карантині, відповів, що не вистачає спілкування з друзями, не онлайн і не в телефоні, а так, щоб побачити Габрі, наприклад, поплескати його по плечу: «Hey, bro», подивитися в очі й обговорити усе найважливіше.



14 день карантину, Мілан


За жодних обставин не лізти у телефон, щоб почитати новини, – звичка, яка з’явилася за тижні карантину. Пішла гуляти з собакою.


Собаці начхати на коронавірус, у нього весна й амурний період. Поки Бенджамін обнюхував тротуар на предмет слідів привабливих дам, зробила серію апокаліптичних фото: іржава поштова скринька зі скошеними дверцятами, шмат стіни, на якому облупилася фарба у формі серця, щербатий асфальт. Тривога шукає виходу.


Син спитав: «Мамо, а ти вже була в часи чуми?» Одразу згадала, що у квітні мені виповниться сорок два.


Зустріла сусіда з дому навпроти. Він теж вивів улюбленця на прогулянку. Мальтійська болонка Юрій і Бенджамін зазвичай цілуються при зустрічі, але сьогодні примудрилися витримати дистанцію в один метр. Перекинулися парою слів із синьйором Джакомо, мовляв, як справи. Побідкалися. Обмінялися сподіваннями.


– Мені здається… – Сусід витримав довгу поважну паузу. – Мені здається… над нами щось розпилюють… – і кивнув головою, вказуючи на небо.


Зробили додаток, завдяки якому можна побачити, скільки хвилин доведеться стояти в черзі, перш ніж потрапити до супермаркету, який знаходиться поруч з твоєю геолокацією. Станом на ранок неділі двадцять другого березня – 95 хвилин, 87 хвилин, 60 хвилин, 105 хвилин.


Небо затягнуте хмарами, і я не побачила, щоб на нас хтось щось розпилював. Ну, а якщо й так, то нехай це буде все те ж, що й учора, – сонечко з лійки.


Андреа сам попросив, щоб я підстригла йому чубчика. Раніше про це й мови не було: мати до волосся не допускакалася за жодних обставин – тільки barbiere чи parrucchiere. Розчулилась.


Тепер завдання – знайти і замовити перукарські ножиці на Amazon. Що проблематично. Останнім часом доставляють лише товари першої необхідності.

До речі про естетику. Тижні два тому замовила на цьому ж Amazon апарат для манікюру та педикюру. Чекаю. У супермаркеті купила фарбу для волосся і смужки для депіляції. Доглянута зовнішність у будь-якому випадку дає відчуття бадьорості (особливо якщо її ніхто не побачить).


Випила каву на балконі, привіталася з Каналетто. Поділилася планами: може, наліплю сьогодні пельменів та вареників. Запросила на обід або вечерю. То вже як йому буде зручно. Згадала дитинство й уявних друзів.


Добралася до новин. Учора ввечері уряд посилив карантинні заходи в Італії, статистика – краще б не дивилася. Глянула на небо. Чи нічого там не розпилюють? А раптом сусід має рацію? Так і є, сонце.


15 день карантину, Мілан


Визирнувши з вікна вранці, вирішила, що сьогодні будемо сидіти вдома. Тобто жодних кави-чаю-лимонаду на балконі. Вітер дме, у небі розкидані холодні перлини – не до прогулянок. Тільки плановий променад з улюбленцем.


Над розсипаним на тротуарі рисом зібралися голуби. Пташок двадцять. Після нашої з Бенджаміном появи зграя обурено перелетіла на паркан. Я голосно промовила: «Соррі, хлопці, вже йдемо».


У повсякденному житті я так собі організована людина, однак за теперішнього режиму довелося згадати піонерське дитинство. Дотримання розпорядку дня допомагає не розпадатися на шматки і не йти самоплином. Особливо дітям.


Раз на день розписую цілі на день, раз на тиждень – на тиждень.


Сьогодні увімкнула в шкільні заняття незапланований урок історії. Все ж мене занепокоїло оте синове припущення щодо мого можливого існування в часи чуми.


Після уроку історії вписала до щоденника обов’язкове заняття фейсфітнесом по десять хвилин на день. А раптом я й справді виглядаю як та, яка «жила в ті часи». Діти ж нечасто брешуть.


Знайома надіслала фотографію і повідомлення: «Ось, вчу Джека на той випадок, якщо…» На фото її пес сидить на одноразовій пелюшці, у якості фону зображення – приставлене до стіни автомобільне колесо. В очах у пса можна прочитати виділене капслоком WTF.


Сподіваюся, у нас до такого не дійде. Бенджамін сто відсотків не буде вестися на фейкові тротуари, бордюри і колеса.


С этой книгой читают
Мои записки из карантинного Милана. О чем? О любви к жизни.«Решила не взвешиваться до конца карантина. Лишний стресс ни к чему, а еда сейчас равно положительные эмоции. Особенно вкусная еда (налепила-таки вчера вареников и пельменей). Поэтому увиденное утром в зеркале не расстроило: еще неделю назад защитная маска свободно лежала на лице, сегодня же легла плотно, обнаружив две пухлые, налитые щеки».
В книгу вошли четыре сказки – «Про бедного Иванушку», «Про непутевую бабу», «Про Семена Ложкаря» и «Сказочка про непослушных детей». Книга содержит нецензурную брань.
Роман с ноткой нового времени 18+. Роман основан на 99% реальных событиях – с одним процентом выдуманной реальности.Посвящается каждой душе, которая ищет свой путь… Душе, которая ищет свою родную душу среди тысяч, миллионов, миллиардов тел в надежде обрести истинную, предназначенную небесами Любовь всей своей жизни, чтобы засиять в тысячу крат ярче звездами своих сердец!
Вы все равно ничего не поймете, пока не прочитаете. Но если уж взялись, дочитайте до конца. Главному герою это необходимо.
Истории несчастливой, безответной любви, обмана и предательства не раз ложились в основу литературных произведений. Будь то проза или стихи, драма или комедия.Свой взгляд на проблему в книге «Сердце под вуалью» представляет Зинаида Загранная. И с высоты прожитых лет дает молодым женам советы, как пережить подобную историю в собственной жизни.Философский и лирический материал книги будет интересен также специалистам сферы искусства.
Предлагаю Вам окунуться в мир забавных историй, что произошли с Николаем и Алисой, детьми миллионера, которые должны были заслужить богатство их отца.
Стихи замечательного поэта Владимира Ващалкина задушевны, светлы и мелодичны. В них тёплые, проникновенные, порой пронзительные слова о земном и небесном…
Совсем недавно у него было все: друзья, уважение, деньги и власть. Все это он заработал через свою и чужую кровь, не брезгуя идти по головам. А сейчас… Сейчас он лишь дух, запертый в Гримуаре, магической книге. А все из-за случайности и одного сектанта. Отныне, Гримуар – его тело, его дом и его темница. И теперь он в другом мире, полностью ему не знакомом. Но все миры одинаковы, везде есть закон силы и воли. А значит, это еще не конец, надо лишь
Мартина и её друзья любят позабавиться, вызывая различных фантомов. Но эти мистические потехи никогда не проходят всерьёз. Зачастую ребята сами подшучивают, пугая друг друга. Но не в этот раз. Им в руки случайно попадает фолиант о всевозможных духах потусторонних миров. Они решают вызвать первого попавшегося фантома – Блуждающую Сьюзи. И тем самым навлекают опасность на весь интернат. Теперь им предстоит плечом к плечу бороться с призванной нечис