"Підземний світ на Новосьолова"
День ліниво перевалив за другу свою половину, і пора було повертатися додому. Навіть на літніх канікулах мама не дозволяла гуляти довше чотирьох годин без того, аби показатися на очі. Немає чого семирічним дітям пропадати без сліду, казала вона перед тим, як зачинити мене дома за ще одне запізнення на чергове «рапортування».
Зі всіх сил я давив на педалі. До кінця мого чотиригодинного періоду свободи залишалося всього якихось десять хвилин. Запізнюсь – не бачити мені більше сьогодні червневого сонця, широких дворів і залізних качель між коробками двоповерхівок.
Від Новосьолова до Суворова з моєю-то швидкістю їхати було хвилин пʼять від сили. Хвилюватися нічого. І все ж серце калатає скажено, відбиваючи барабанним ритмом у вухах.
А це що?! Я вдавив по гальмам так, що чуть не вилетів через кермо. Ніфіга собі! Обабіч дороги, в надзвичайно небезпечній близкості від проїзної частини – відкритий люк. За всі свої довгі сім років я такого ще не бачив. З нього із затягуючою своєю незвичайністю силою гулко лунає потік. Наче шум водопаду. Або підводної ріки.
Справедливості заради, не водопадів, не підводних рік мені чути ще не приходилось. Але саме так їх звучання собі і представляв. Потужне, оглушуюче, вибиваюче тебе зі звичайного розпорядку речей. Аж земля тремтить.
Заглянув в середину таємничого отвору в землі. Непроглядна темнота. Навіть літнє сонце не може відкрити секрети цього схованого по ту сторону підземного світу. А що як там крокодили, подумалось.
Або живе хтось. Чи щось? Від цієї думки аж похолодало.
Ха! Нарочито засміявся сам до себе. Чого б це боятись? Ти же майже дорослий! Щоб там не було, розберешся!
Та взагалі нічого боятись не повинен! Ось диви! Я схопив стару доску, що так доречно валялась біля відкритого люку і поклав прямо над круглою прірвою.
«Чого б це мені боятись?» – повторив. Голос затремтів на половині фрази. Цей прояв слабкості підзадорював ще більше.
Став до дошку. Зробив крок. Дошка зрадницьки заскрипіла і прогнулася. У вухах запищало так, що всі інші звуки просто заглохли. Навіть шум підземних вод.
Треба було йти далі. Крок, за ним ще один, потім ще один. Обережно, обережно.
Уууууууух…
Ось я і на іншій стороні. Ха… ха… Та, лєгкотня! Це ж справжня лєгкотня! Тільки здається страшним! От покличу чуваків, що живуть тут і подивимось, чи не слабо їм буде над прірвою перейти? Сто пудов же зассуть! А я… я от… Раз, раз і оп!
От і знову на іншій стороні. І знову! Ха-ха-ха! Ось тільки повернусь… Бляха! Додому! Мене ж мама точно до кінця літа в хаті закриє!
Добре, останній раз і ле… Аа…
В одну секунду все стало холодним, шумним і слизьким. Брудна, каламутна вода вдаряє в ніс, вуха, очі. Вода у волосі, вода у спідньому, вода під ногами, вода над головою. Вода, ВОДА, ВВВВООО…
Я махаю руками, ціпляюсь, тянусь, шкрябаюсь, барахтаюсь вперед.
В якусь секунду все стало білим, наче засліпило серпневим сонцем. Не памʼятаю, як виліз.
Не памʼятаю, що сказав мамі, коли запізнювався.
Не памʼятаю навіть, як вибачався за брудний, вологий одяг.
І що вона відповіла не памʼятаю.
Я не памʼятаю навіть … її лиця.
А я… взагалі… виліз?
Я… взагалі… живий?
ʼ
ʼ
"Вид на вулицю Східну"
Макс майже не виходить з кімнати. З сімʼєю також не спілкується: діду не відчиняє, брата просто ігнорує. Може, батько чи мати змінили би ситуацію на краще, але їх в його житті просто не має. В школу він також не ходить.
Він, в принципі, не покидає свою кімнату. Так уже майже пів року.
Щоб не робила сім'я, нічого не змінюється. Осліпляюче яскравий монітор, Інтернет та майже завжди зашторене вікно, що виходить на Старокиївську дорогу – єдиний поки що звʼязок із зовнішнім світом. Хоча ні – ще є Аліна. Єдина, кому дозволено навідуватись до його кімнати.
Не те щоб вона дуже й запитувала. Та хоч він їй цього ніколи не скаже, Макс все-таки радий, що вона тут. Тихо посидить у кутку, поспостерігає за ним і піде.
Він її ігнорує. Пялиться в монітор – постійно шукає відповіді. Іноді, коли зір починає підводити, трохи привідкриває зашторене вікно і довго, не відриваючись спостерігає як коливаються колоски рапсу по ту сторону дороги, переливаючись всіма відтінками жовтого. Знає: Аліні вид не дуже подобається, хоч вона нічого не каже. Знову зашторює вікно.
Чотири розмірені стуки у двері. Завжди в один і той же час. Дід приніс йому щось поїсти. Потім півгодини пів години невдалих намагань брата вивести його хоч на якусь розмову. Знову лягає спати. Ранком Аліна приходить знову. Продовжує приходити кожен день.
Та чому б їй не приходити? Все-таки вона обіцяла.
Жаль, Макс не виконав свою обіцянку.
На її похорони він так і не прийшов.
«Доброславські соняшники і захист свого»
…Кожного літа ми бігали через Старокиївську трассу аби вирвати соняшників, набрати дома солі, і, сидівши га порозі, чистити насіння і їсти їх прямо з мішків.
Цілий мішок насіння був для мене тоді найбільшим скарбом. А більше навіть насіння – можливість переказати про наші пригоди. Навіть якщо розказуєш їх тому, хто тільки що з тобою їх пережив.
«Ти чув голос сторожа?» – трохи налякано і з захватом питає мій друг дитинства і співучасник у злочині. «Який голос?» – задихавшись, намагаючись відновити збите дихання і зтрусити з майки залишки чорнозему, питаю.
Ми бігли всю дорогу назад без зупинки, аби ніхто раптом не спитав, що це у нас в мішках.
«Ти що, не чув як він кричав: «А ну стояти, малі, стріляти буду!»– в метрах ста чи двісті позаду нас. Тоді ще ворони раптом зненацька розлетілись і ми побігли. Я того власне і побіг»
«Так, так, ми також чули якийсь голос,» – піддакували інші.
Сам я голосу не чув. А може все таки…? В моїй памʼяті, десь на периферії спогаду, вспливає силует розлюченого діда зі старою рушницею. В рушниці сіль, звичайно.
Хриплим, наповненис димом «Прилуків» голосом, він кричить наче особисто на мене звідти, з безкрайого лісу соняшників, що закривають наші дитячі голови від дорослих проблем.
«А чого ж ми не зупинились? Чому не поговорили з ним. Там же тих соняшників мільйон! Та куди там, мільярд, напевно! – відповів я. В свої шість років я важко розумів, скільки це «мільярд» – можливо, і зараз не зовсім розумію. Але точно знав, що це дуже-дуже багато. Так багато, що навіть побачити це число за один раз неможливо.
– Що йому, важко буде поділитись тими десятьма соняшниками?!
– Еее, бачу комусь дуже хочеться отримати заряд солі в сраку, – з висоти прожитих восьми років, зауважив мій ліпший друг дитинства. Всі наші «подільники» залились веселим сміхом. Чи то від моєї наївності, чи то від слова «срака».
Я й сам розсміявся.
– Предствляєш, скільки таких любителів халявних сємєчок як ми з тобою? – під підтримуючий, іноді переходячий на писк регіт наших компаньойнів, продовжував мій старший друг, – та на всіх наших пальцях не перерахувати! І що, всім соняшники роздавати?
