Повість «Вікторія регія» була написана понад третину століття тому, коли мої земляки-закарпатці змушені були виїжджати у найвіддаленіші місця тоді величезного Радянського Союзу, аби своїми золотими руками заробити якусь копійчину. Бо вдома належно оплачуваної роботи для них не знаходилося…
Імперія під назвою «СРСР» успішно розвалилася. Гадалося, що в незалежній, вільній Україні в людей буде робота, а з нею щастя й достаток. Але не так вийшло. І нині мої земляки батракують, та не тільки в країнах колишнього Союзу, а за морями-океанами – по всьому світу! Офіційно майже сім мільйонів моїх співвітчизників шукають своє щастя у далекому й близькому закордонні.
Смаку хліба чужини довелося скуштувати й мені, тому він мені ду-уже знайомий. Не маючи змоги вижити за свої літературні труди, одразу після розпаду СРСР я по кілька місяців працював чорноробом у Греції, а потім у сусідній Угорщині – в Будапешті, виконуючи найважчу, найбруднішу і найтяжчу роботу, на яку ніхто з корінних мешканців не погоджувався. На будові ми працювали по 14–16 годин, а платили нам тільки за 9 годин… Бо більше працювати не дозволяє закон. І нікому не поскаржишся. Адже всі знають, що ти тут – велике ніхто.
Не зізнавався, що я є письменником і журналістом. Не повірили б роботодавці. Чи за жарт сприйняли… А якби й повірили – посміялися б. Це в кращому випадку. Скоріш за все просто вигнали б з роботи, як це сталося зі мною в грецькому місті Салоніки, коли хазяїну, в якого працював у бухті Егейського моря, зізнався, що я – газетяр, та ще й літератор. Він злякався, що десь опишу нелюдські умови роботи в нього і матиме з-за цього клопіт…
Тої миті мені було дуже соромно не стільки за себе особисто, як за свою країну.
Та державцям, на жаль, не соромно…
«Вікторія регія» народилася 1985-го, задовго до відзначення сотої річниці першої хвилі еміграції українців за кордон, і саме до цієї події планувалося видати цю повість.
Чому ж тоді книжка не дійшла до людей? Чому пташка не вилетіла у світ? Бо їй підрізали крила.
Раніше літератора давила цензура, а нині – безгрошів’я.
Твір був написаний не в дусі сумнозвісного соціалістичного реалізму, як вимагалося…
Не було в ньому й так званого «світлого оптимізму». Тут змальовано сумну і правдиву картину життя маленького гірського сільця, мешканці якого не витримали злиднів, полишили отчі пороги та подалися світ заочі – аж у Бразилію. Тому навіть поселення згодом назвали – Бразилія. Що сталося з ними у тих далеких краях, яких нещасть довелося зазнати, скільки бід і трагедій перетерпіти – про це на сторінках повісті.
І в інших моїх творах, на жаль, дуже мало оптимізму. Реальність – ні та, радянська, ні тим паче нинішня, неоколоніальна – не дає підстав на це.
Питання заробітчанства, порушене в повісті, як виявилося, не вичерпалося, не зникло, а ще більше роз’ятрилося в каші дні. Люди гинуть в чужих краях, калічаться, безслідно зникають – і ніхто їх навіть не розшукує! Вдома розпадаються сім’ї, спиваються одинокі дружини, діти без батьківського нагляду пропадають…
Прадревня нація в центрі Європи у мирний час на очах усього світу вимирає!
Та власть імущі цього воліють не бачити. Їх болі й печалі народу не турбують. Їх цікавлять насамперед посади, титули, багатство-депутатство…
Знаю, що моєю книжкою, до того ж про події понад столітньої давності, не розв’язати цієї болючої, мов рана, проблеми. Але показати читачеві, які біди чекають на тих, хто полишає отчі пороги в пошуках роботи, спробувати привернути державну увагу до цієї національної біди – мушу…
Гей, розіллялось ти, руськеє горе,
Геть по Європі і геть поза море!
Іван Франко
Та я тебе, легінику, в своїм серці ношу,
Як з чужини не вернешся, то у воду скочу.
Пішов любко солоденький гроші заробляти,
А я дома з діточками мушу бідувати.
Егей вийди, люба мамко, стань та подивися,
Куди твої рідні діти порозходилися.
Верховино Верховино, рідна моя мати,
Чому твої діти мусять по світу блукати.
Коломийки
Я – Бразилія, земля глибокої пам’яті. І реально існуюча: з одного боку тужливо-гомінка річка Латориця втішає моє серце, з другого розраджують гори Ясениця, Сорочий Верх, Черешний. Але всередині мене з’їдає печаль. Їсть-гризе, а з’їсти не може.
Я мучуся. З вас, людей, навчилася, бо ви не можете без мук.
Бразилією стала на самім світанку XX віку. Ви так нарекли мене, маючи на те повне право. Не проклинаю вас за це. Найбільше дивуюся з того, що раптом забажалося вам почути мою сповідь. Ви ж навчилися вислуховувати самих себе, але землю? Гадаєте, німа й бездушна, що там вона може повісти?
Даремно ви так. Я – часточка великої Землі і скажу словечко від неї. Ви й самі про себе стільки на знаєте, скільки про вас відаю я, годувальниця, совість, пам’ять і колиска ваша. Ви проходите, міняєтеся, а я – одна.
Немає неба, куди злітають по смерті душі. Бо за мільйони літ воно би почорніло від вашої печалі. А воно – м’яке, пахуче й синє, як щастя.
Чорнію і кам’янію я, земля, бо приймаю не лише тіла, а й душі ваші праведні й неправедні – з тривогами, болями, гризотою, ненавистю, любов’ю…
Усіх я вас люблю – хліборобів, піснярів, теслярів, навіть злодіїв, покручених, поламаних, скалічених, і навіть тих, які на довгі місяці покидають нині мене, космічними далями мандруючи.
Мене, як матір, завжди болить серце за вас, дітей. А найбільше боліло тоді, коли не могла прогодувати вас і ви, тяжкими прокльонами посипаючи мою нещасну планиду, лишали отчий поріг…
Відтоді я – маленький верховинський закуток у Карпатах – Бразилією звуся. Мене прокляли люди. Душа моя, що повинна була цвісти, від горя зів’яла. Таку її несу вам.
За своє предовге життя я ніколи так не хвилювалася, як ось цієї квітневої пори: чи приймете мою гірку сповідь?
Ви помудрішали і вам важко вгодити. Я й не збираюся. Вгоджати – це справа завжди невдячна. Лише хочу, щоб ви пройнялися цим болем. Він і давній, і нинішній. І мій, і ваш. Бо я – ваша, а ви всі – мої…
* * *
…У сивій пам’яті моїй, а чи в сні гойдаються зеленкуваті хвилі. У ніжнім бірюзовім промінні граються дивні рибини. Наді мною – води, вода…
А потім я стала сушею, пустирем. Спочатку лиш вовки навідувалися до мене, у моїх глибоченних снігах олені ставали жертвами і сіромахи звершували тут свої криваві діла. Розлючені голодом, вони вмить роздирали здобич і гаряча кров обагряла сніги, але не торкалася моєї байдужої душі.
…Навесні, коли мої посестри Ясениця, Сорочий Верх, Черешний вдягалися в новеньку зелену одежу, щосвітання живодайною росою омивалися – я пухла від заздрощів і жалю, сивіла. Сіре каміння давило мене. Навіть людям, що нерідко за землю стинали собі голови, продавали молодість і силу, занапащували долі свої – я була не потрібна.
