Вінець життя
Від автора
Я не можу знайти слів, щоб висловити всю вдячність, яку я відчуваю до кожного з вас. Люди які були зі мною у всі часи, підтримували мене, коли мені було важко та надихали, коли я був на межі відчаю. Без вашої любові, підтримки та віри в мене, я б ніколи не зміг досягти того, що зараз стоїть перед вами.
Я хочу висловити свою щиру вдячність моїм батькам, які завжди були поруч та підтримували мене у будь-яких починаннях. Без вас я б ніколи не зміг досягти цього.
Я хочу сказати велике спасибі своїм друзям, які були зі мною протягом усіх цих років. Ви завжди вірили у мене та давали мені сили та мотивацію йти далі. Ви були моєю опорою, коли мені було важко, і я ніколи не забуду, що ви робили для мене.
Я сподіваюся, що ця книга стане ще одним кроком у моєму житті, і я дякую вам за все, що ви зробили для мене. Я люблю вас усіх і ніколи не забуду вашу доброту та підтримку. Ця книга – наша спільна праця і досягнення, і я пишаюся тим, що в мене є такі чудові люди в моєму житті.
Шановний читач, вважаю за честь сказати вам декілька слів: “Життя дуже цікава річ, якщо дивитися на нього крізь прозоре скло. Усі події які відбуваються у вашому залежать тільки від вашого сприйняття. Знайшовши ключ до реагування на події в ньому з радістю, ви зрозумієте, що поганого нічого нема. Якщо ви не можете знайти хороше, просто прийміть погане і чекайте на те, що принесе те погане, що прийшло до вас. Все тимчасово і пройде. Нічого вічного не буває. Від того щасливі миті набагато цінніші. Приємного читання.”
Глава 1. Коли пригода постукала в двері.
В один момент, пил, який символізував життя, розсипався. Легкий подих вітру розніс його частки над усім світом.
– Невже, це кінець? – запитав співрозмовник.
– Так, напевно це він..
Постріл…
Тижнем раніше.
Старовинні, дерев'яні двері відчиняються, оголюючи, виснажені часом, вітрини крамниці, які, наче сніжною ковдрою, засипані променями яскравого сонця. Срібні дзвіночки, поблискуючи у променях, навіюють приємні спогади, а я крокую всередину, готовий до нової глави свого життя. Відомий старий Джо, що славився своєю ексцентричністю та рідкими антикварними знахідками, нарешті найняв мене на роботу. Сподіваюсь, я впораюся краще, ніж у школі. Кожна глава мого шкільного життя наштовхувала мене на відчуття того, що я просто не можу впоратися зі своїм життям, з дівчатами мені не щастило зовсім, я не потрапив у місцеву футбольну команду і не грав у бейсбол, не був найрозумнішим, щоб опинитися серед головних геніїв школи, й так само я не перебував у жодній секції, яка могла б віднести мене до якоїсь групи, я був звичайним і нічим не примітним підлітком, який навчався трохи краще двієчників і частіше за все думав про те, що кожен рік у школі приведе мене до того, що я в кінці-кінців залишусь таким же невдахою на все життя. Аж раптом мої роздуми перервав старий.
– Я тут, нагорі! – володар.
Зачинивши двері, я поспішаю до сходів, але ненароком бьюся об стару полицю та ледь не сбиваю статуетку з відполірованого столика. У миті побоююся, що розібью крехкий антиквар, але встигаю швидко схопитися за нього. Піднімаюсь крутими сходами та потрапляю в кімнату з яскраво сяючим вікном. Але там, сидячи в інвалідному візку, чоловік похилого віку без правої ноги привертає мою увагу. Розкуйовджена борода та втомлені, але пронизливі очі, приховують життєвий досвід, а заросше густе, проте доглянуте волосся, видає його неповторний характер. Одягнутий у клітчату сорочку, пошарпані джинсові шорти та фіолетову в'язану шкарпетку, він говорить зі мною хрипким, але твердим у звучанні голосом, наче старий знайомий.
– І от це ти приїхав до мене працювати? – запитав Джо.
– Так. Я приїхав сьогодні і поки вчора збирав речі, батьки дивилися і знайшли в оголошеннях місце для роботи, воно було вказане у газеті. Це все відбувалося так швидко, я спонтанно вирішив, що треба починати нове життя і вийшло якось так. – я.
– Цьому оголошенню вже більше місяця, чому ти вирішив зателефонувати – Джо.
– Батьки сказали, зателефонуй сюди, спробуй. Мені потрібна робота, я зараз у пошуках житла в місті, але, мені ж треба за нього чимось платити. – я.
– Зрозуміло, але ти мені вже не підходиш. – Джо.
– Чому? Ви ж навіть мене не знаєте. – я.
– В тебе не впевнений голос, мені це не подобається. – Джо.
– Але ви ж самі вчора сказали, приходь, навчу тебе всьому. Тож, я не піду та буду тут працювати. Якщо ви вважаєте, що я подолав такий довгий шлях, щоб почути відмову, то ви помиляєтесь. – я.
– Непогано, це я й хотів від тебе почути. Може з тебе щось і вийде. Розкажи про себе ще щось. – Джо.
– Я лише нещодавно закінчив школу, спробував себе у різних видах спорту, цілеспрямований, готовий допомогти завжди й у всьому, тільки попросіть… -Даніель.
– Ясно, ясно, я зрозумів, черговий надокучливий хлопець, молодець. – Джо.
Він дістав кипу паперів зі столу та кинув переді мною.
– Підпиши ці документи і ще, скажи, як тебе хоч звати? – Джо.
– Даніель. – я.
– Чудово, Даніель, підпиши ці папери, ось тут знизу і ласкаво прошу до антикварної крамниці “Венеція". – Джо.
– Дуже дякую, Джо. – я.
– Не варто, малий, ще буде час змінити свою думку. – Джо.
– Чому? Щось не так? Батьки явно не порадять мені поганого. – я.
– Так, звісно, ти ще багато чого дізнаєшся тут, юначе, просто почекай. – Джо.
– Ви про що? – я.
– Скоро дізнаєшся, всьому свій час. Підписуй. – Джо.
Я швидко взяв ручку та поставив підпис біля сьогоднішньої дати – 19.06.1974. Цей день я запам'ятаю назавжди. Контракт підписаний. Нове життя розпочато, далі вже буду розбиратися з тим, що робитиму у цьому житті пізніше у майбутньому.
– Тож, почнемо стажування. Спускайся вниз, зараз тобі все тут покажу та про все розповім. Вимикач тут нагорі та внизу, для того, щоб ти міг вмикати всі вітрини та світло всередині крамниці. – Джо.
Ми вдвох спускаємося вниз. Бежеві стіни коридора нагадують мені про старі, давно пережиті 50-ті роки, які показують у кіно. Внизу вже я беру візок та допомагаю старому. Ми дивимось на всі вітрини і розмова продовжується.
– Твоє робоче місце – он та каса, всі вітрини мають сяяти, але будь обережним з експонатами, вони дуже цінні та коштують чималих грошей, наприклад, та статуетка привезена з Китаю, це їхній такий собі символ захисту будинку, а там далі є кілька садових гномів, але це незвичайні садові гноми, їх привезли прямісінько з Нідерландів, вони були зроблені ще у 1700-х роках і зберігати їх вдавалося цілим поколінням. Вони пережили й Наполеонівські війни, й Світові війни, але, щоб вберегти їх від Гітлера, їх вивезли до Америки, але один старий ідіот продав їх мені за смішні гроші, навіть не уявляючи їхню реальну цінність. Тепер поглянь, знизу в них є дата виготовлення, цей 1702 року, другий 1703-го, а третій 1704-го, колекція гномів, ще й таких років, вони коштують мільйони і навіть я продаю їх усього за кілька сотень долларів. Йдемо далі, також, ти будеш отримувати відсоток від продажу, окрім зарплатні. Якщо люди приносять своє барахло, оцінюй його максимально низько, щоб ми зменшили витрати. Ти можеш тут жити, є окрема кімната нагорі, також є кухня, душ, туалет, так що, можеш не витрачатися на житло і проїзд. Але зауваж, я не бажаю бачити компанію твоїх покидьків, які розіб'ють мої вази після кількох пляшок пінного. – Джо.
