Моїй любій сестричці
Хоменко Тетяні Анатоліївні
присвячується
«Це – дзеркало уяви…»
Відбулася ця історія в кінці двадцятого сторіччя в Україні, у невеличкому містечку, назву якого я вже й не пам'ятаю. Авжеж, містечко собі звичайне. Місто як місто. Нічого цікавого. Маленькі, вузенькі вулички, великі центральні вулиці. А ними курсують машини та автобуси, автобуси, автобуси…
Героїня моєї розповіді – звичайна шістнадцятирічна дівчинка, яка закінчує школу. Вона – така, як усі. Одним словом – звичайна. Маленька, симпатична, як і більшість дівчат. Весела. Ну, що я ще можу про неї сказати? А взагалі, про риси її характеру, яка вона, ви дізнаєтесь з подальшої моєї розповіді. Адже розповісти про людину в двох словах неможливо та й непотрібно, самі розумієте.
Я зовсім забула сказати, як звуть мою героїню. Ну, хай буде Ліна. Ліна Яценко. Авжеж, хай буде Ліна.
Ще одна важлива особа, яка фігуруватиме в цій історії – Лінина подруга Віка. Ну, про неї не варто багато говорити, бо вона на це не заслуговує.
І нарешті, наш головний герой – Владик. Натура сильна і вольова, але має одну погану рису – завжди сумніватися в тому, що вже зроблено, і багато думати, що ж годиться, а чого не варто робити. От і все! Тепер можна починати!
P.S. Хочу зазначити, що події, описані в цьому творі, ніколи не відбувалися зі мною і не мають під собою автобіографічної основи, хоча і містять деякі незначні деталі із мого особистого життя.
АВТОР
* * *
…Була весна, і останні канікули в цьому навчальному році тільки-но закінчились. Усе в місті оживало, з'являлися на деревах бруньки, трава вилазила із землі. І сонце гріло, ясне, тепле сонечко. Весна – пора кохання. Це не тільки пора року. Багато людей закохуються саме в цей період. І в цьому немає нічого дивного. Бо весна – час любові!
– Я ненавиджу його! Віриш, ненавиджу! Як багато крові він мені попсував! Скільки ж можна! Я не уявляю!
– Ліна, рідна, заспокойся! Я благаю тебе. Адже він того і чекає, щоб ти зірвалася. Ліна! Помовчи.
– Це неможливо! Я більш не витримаю. Я зараз піду і скажу йому все, що про нього думаю!
– Ти вже казала. Це якось допомогло? Га?
Ліна змучено зітхнула:
– Сьогодні він знову чіплявся до мене. Знаєш, що він сказав? «Все одно ти будеш зі мною. А якщо не захочеш по-хорошому, то буде погано». Ти розумієш, що це означає? Я боюсь…
Ліна заплющила очі.
– Я хочу хоч трохи розвіятись, – вона схлипнула. – Пішли кудись, а?
І вони попростували до центру міста. Де ж іще можна розвіятись?
Від Ліниного будинку до центру було недалеко. Лише кілька кварталів. Їх дівчата пройшли мовчки. Так, похмурі, і увійшли на центральну вулицю. Тут життя кипіло і неслось у круговерті. Люди, люди, люди. Хтось біжить у своїх справах, хтось повертається додому, а хтось гуляє, як це роблять Ліна з подружкою. Обидві вони зажурені, в обох настрій кепський. Ідуть…
– Лін, а Лін! Не думай ти про нього. Не заслуговує він, щоб ти так ще мучилась. Ти подивись навкруги! Який день! Яке місто гарне! Давай не будемо сумувати! Хоч на деякий час забудь, що такий існує! Ну?
Ліна підняла голову:
– А й справді! Як гарно навколо! Весна… прийшла нарешті! Ти правильно кажеш. Не можна завжди думати про погане! Хай сьогодні сонце буде світити і в наших душах!
Дівчата посміхнулися одна одній. Сонце світило ясно. Вітер, слабенький, але свіжий і ласкавий, додавав бадьорості. Усе зеленіло навкруги, співали пташки. Хороше! Дійсно хороше. І хотілося співати, або загорланити на весь голос: «Як же хороше на світі! Як же добре! Яке ж чудове це життя!» І хотілося зробити щось незвичайне, щось таке, від чого і тобі, і навколишнім стане краще на душі, й усі посміхнуться. Авжеж. Так буває. Коли тобі стане чомусь добре, весело, тоді дуже хочеться, щоб навкруги усе співало, усе раділо, щоб розуміли твої палкі наміри зробити життя радісним і трішки щасливішим.
Дівчата засміялись. У них були свої проблеми, свої негаразди, але зараз їм було хороше. Тому, що сонце; тому, що вітер теплий; тому, що усе довкола розквітає. Тому, що в е с н а!
Вони йшли й посміхалися зустрічним перехожим. Дехто посміхався їм у відповідь. Але таких було мало. Більшість дивились на них з недовірою, або, навіть і не дивилися зовсім. І чому так буває, що люди не розуміють, що можна посміхатися просто так, а не від того, що у тебе вітер в голові! А одна бабуся, дивлячись на веселих дівчат, сплюнула і сказала:
– От же ж порозводилось! Ходять, посміхаються! Тут їсти вже нема за що, одягатися нема в що, а вони заливаються! На всьому готовому ж! Тьфу! І ніяких проблем!
Ліна чула, що сказала старенька. Їй хотілося відповісти: «Якщо ми посміхаємося, то це не значить, що в нас зовсім немає проблем. Адже проблеми бувають у кожної людини. У нас, наприклад, у сім'ї теж не вистачає коштів для нормального життя. Ми ледве-ледве зводимо кінці з кінцями. І це не тому, що мені, молодій, купують якісь нові речі. Ні. Якраз цього я і не бачу. Ходжу в старенькому. І навіть не заїкаюся про це, бо знаю, що грошей обмаль. А мені ж теж хочеться бути не гіршою від усіх. Хай не кращою, але й не гіршою. Щоб не казали, дивлячись на мене: «Вона в злиднях!» Життя складне. Але ж чому ми повинні весь час плакати з цього? Адже від сліз і суму я не стану багатшою, правда?»
Та вона знала, що бабуся цього не зрозуміє. Бо для неї життя в її уяві вже пройшло, в неї інші поняття, їй хочеться на старість пожити в достатку, спокійно. А замість цього – недоля, бідність, ціни такі, що тільки й дивуєшся: «Невже це хтось купує?» Ж и т т я… Воно складне. І Ліна знає про це не гірше за будь-кого. Але ж вона ще молода. Їй шістнадцять. У неї позаду – маленький шматочок життєвого шляху. А попереду – терни. І чому б їй не усміхнутися хоч сьогодні?! Адже у неї така чарівна посмішка!
Чомусь сьогодні дівчата в усьому бачили щось смішне. Таке буває не часто, коли ти смієшся і тобі хочеться сміятися. Адже так?
– Сядьмо на тролейбус! Покатаємось! – запропонувала Ліні подружка. Охочих залізти в тролейбус було багато, але дівчата зуміли пробратися якось в середину. Вони стояли, стиснуті з усіх боків дядьками і тітками, які разом з ними потрапили на задню площадку тролейбуса, і чекали, коли людський натовп порідшає. Коли від центру було далеко, людей і справді ставало менше. Дівчата нарешті вмостилися біля заднього вікна і, посміхаючись, роздивлялися водіїв машин та автобусів, які їхали слідом.
В якийсь момент Ліна угледіла маршрутне таксі, що рухалось за ними вже кілька зупинок.
Її увагу привернув симпатичний водій. І не тому, що він був гарний, хоча це теж дуже важливо, а тому, що був зосереджений та серйозний. Ну такий вже серйозний, аж сміх розбирав! Він вів свій автобус так, немов був десь у космосі, і від нього одного залежало щось таке важливе і секретне. Його брови були похмуро зведені, а він сам прямо вгризався у кермо. Обличчя смішне, бо ця, аж надмірна, зосередженість додавала йому кумедності.
