Михайло Блехман - Час збирати метафори

Час збирати метафори
Название: Час збирати метафори
Автор:
Жанр: Современная зарубежная литература
Серии: Нет данных
ISBN: Нет данных
Год: Не установлен
О чем книга "Час збирати метафори"

«Час збирати метафори» – перша україномовна книга канадського прозаїка Михайла Блехмана. Це – збірка понад 30 оповідань, написаних в різні часи та в різних місцях світу, а також ілюстрації – художні світлини Олексія Кузнєцова.

Проза Блехмана – про кохання та про час. Вона метафорична – звідси й назва, що перефразує біблійний вислів «Час збирати каміння». Ця проза орієнтована на читачів, які шукають у літературі не стільки спосіб розважитися, скільки поживу для роздумів. Вона – про життя, і, як і в житті, в ній багато суму й не менше сміху. В цій прозі – спогади, в ній – спроба покаятися в тому, чого не встиг зробити тоді, в минулому, – а точніше – в тому, що не минає. Адже хіба може час минути? Хіба минуле – не назавжди з нами? І хіба наші фантазії не менш реальні, ніж реальність?

Мова для Блехмана – величезна цінність, безцінний дар, отриманий людиною від Творця. Він обожнює грати в слова, грати словами, обігравати значення слів. Обожнює метафори, алітерації, гру з ритмом – все, що робить прозу не менш поетичною, ніж поезія. Блехман не «називає речі своїми іменами», адже художній твір – це не наукова стаття, не газетний нарис, а – в ідеалі – витвір мистецтва.

Бесплатно читать онлайн Час збирати метафори


Оповідання

Україні

Мольберт

Знаки запитання ліхтарних стовпів перестали сутулитися й випросталися на знак оклику порожньої ранкової дороги, що веде на північ, до мого озера. Майже безшумно пролетів над озером літак: дивись, куди вже встиг долетіти з тих давніх пір. Мені здавалося, що це саме я запустив його, коли він був усього лише літачком… Лінивий дощ повз, не в змозі світ за очі піти як годиться, і поступово заснув десь у горах, сховавшись за соснами, схожими на свічки, що їх нарешті задули після довгої ночі.

Нова картина, здається, поступово вимальовувалася, – але, як завжди, я не був у ній впевнений і втомився від цієї гнітючої невпевненості. Взявши етюдник, я спустився до мого озера, що нагадує краплю дощу, яка розтеклася по долоні. Перелітний гусак реготнув наді мною і перевів насторожений погляд власника на байдужу до всього тлінного перелітню подругу. Гусак був гарний, віддалено схожий на лебедя, однак виглядав занадто гордовито і цим радикально від лебедя відрізнявся. Не слід вважати своє походження, подумав я, – в тому числі власну гусиність, великим достоїнством, щоб його, врешті-решт, не почали вважати недоліком.

Сівши перед етюдником на улюблену лавку, я зітхнув глибше і почав малювати. Острівець, вода, що застужено хлюпає біля берега, радикулітна верба, що викликає тепле співчуття, качури з блискучими, немов вимиті пляшки, головами, невиспані качки, ялинки, що прибігли сюди з мільйонів новорічних листівок. І хмари, як шматочки цукру в охолодженому чаї, не розчиняються в холодному ранковому озері.

Чим довше я писав мою картину, тим більше побоювався, що вона вийде не такою, як я замислив, що їй бракуватиме одного-єдиного штриха – або мазка – останнього, вирішального, штриха-крапки. Щоб глядачі побачили моє озеро так, як хотів я, і не сказали б те, що завжди кажуть: мовляв, так не буває і на моїй картині все – неправда.

– Ваш хлопчик полюбляє метафори, – сказав хтось за спиною, оцінюючи написане.

– Дівчинка, – машинально відповів я і обернувся.

Дивно, що раніше я їх не помічав. Двоє художників, один дещо старший, сиділи за мольбертами. Їхні картини перешіптувалися, як шепоче, шелестить, шарудить жовтневе листя. Картини були несхожі, як дві краплі води, і це робило їх схожими – немов ті ж дві дощові краплі. Я легко зрозумів їхню мову, хоча, на перший погляд, вона не була моєю. Правда, іноді знання мови недостатньо, щоб зрозуміти: адже якщо знаєш мову, очікуєш почути знайомі слова і фрази, – а це, на жаль – чи на щастя? – не завжди відбувається. Я відклав пензель, але молодший сказав:

– Якщо ви прийшли на це озеро, пензля відкладати не можна.

Він знову подивився на мою картину і схвально промовив, звертаючись до колеги:

– Виходить несхоже…

Я не встиг образитись, як старший додав – неквапливо й переконливо:

– Згоден, потрібно віддати автору належне. На щастя, він не намагається відрізнятися або походити.

Молодший привітно кивнув мені, ставлячи крапку, хоча я сподівався, що – краще – кому:

– Намагатися бути несхожим або схожим – це фактично одне й те ж, друже. Продовжуйте уникати обох спокус.

Я зрадів новому знайомству, взяв відкладений на мить пензель і сказав перше, що спало на думку, щоб підтримати розмову:

– А я вас тут раніше чомусь не бачив…

Старший теж посміхнувся і кивнув:

– Потрібні були взаємні зусилля.

Ми розсміялися. Сонце тим часом вийшло в люди і глевким круглим шматочком тіста повисло над острівцем. Ранкове світло було кольору не зовсім дозрілого апельсину. Господар острівця, бобер, вибрався на сушу й поправив вуса.

– Ви правильно визначили вік героїні, – похвалив я моїх нових друзів. – Втім, шкода: я хотів розгадати цю загадку для глядача пізніше. Бажано – в самому кінці картини – коли знайду завершальний штрих.

– Ви вже майже знайшли його, – відповів молодший. – Озеро на вашій картині бачить дівчинка чи хлопчик: воно виглядає як крапля, що розтеклася на долоні.

– Якби дивився я, воно б розтеклося сльозою по щоці, – несумно, але й не дуже весело зауважив старший.

Молодший задумливо затягнувся сигаретою, не помічаючи попелу, що падає з неї пожухлим кленовим листям на почервонілі схили гір.

– Найменше, – подумав я вголос, радячись з ними, – на деталі звертають увагу ті, хто так само неуважний до цілого. В результаті деталі не складаються в ціле, а ціле перетворюється в незначну деталь, яким би важливим не був задум.

– Задум самий по собі не може слугувати виправданням результату, – з відстороненою іронією зауважив старший з художників. – Головне – дізнатися і розповісти правду, якою б фантастичною вона не виглядала, і уникнути фантастики, якою б правдивою не здавалася вона.

– Іноді, – поскаржився я, – фантастика виглядає такою простою, що зрозуміти її більш ніж непросто…

І додав, подумавши:

– Хоча складність у тому, що глядачі найчастіше бажають отримати замість правди – фантастично незрозумілу їм фантастику, котра виглядає спокусливо правдивою.

Мій літачок все летів над озером, ми дивилися на нього і думали кожен про своє, але, по суті, про одне й те ж: про те, що зараз хтось, напевно, дивиться на нас з ілюмінатора і мріє спуститися сюди і пожити хоча б тиждень на бобровому острові, – але літак не зупиняється і пролітає геть.

– Чому ж, – спитав я, звертаючись до молодшого з художників і вдивляючись у його полотно, – у вас на картині наш острів не в озері, а в морі?

Він знову затягнувся і сказав сумно:

– Коли летиш на південь, всі озера зливаються в океан…

За своєю звичкою обов'язково заперечити, особливо тим, з ким згоден, я хотів заперечити, що на морському острові пристойний – а наш був явно пристойний – бобер не прожив би й тижня, – але згадав про важливіше і поділився з ними:

– Я в дитинстві більше за все любив їздити на південь…

– От бачите, – підтвердив старший, – ми всі з півдня: і цей гусак, і ми з вами, і літак, що летить додому, і світло кольору дозрілого помаранча.

Бобер закінчив ранковий туалет, примружився, кинув на нас оцінючий погляд і, не знайшовши нічого вартого уваги, плюхнувся в воду по невідкладних справах. Ошелешена качка злетіла куди очі дивляться, обурено крякаючи на бобра і – розчаровано – на пляшкового селезня, що не спромігся захистити її.

– Втім, – продовжив я, дивлячись на картину старшого з художників, – можливо, їхню нелюбов до правди можна пояснити об'єктивними причинами? Ось, наприклад, – але тільки наприклад, – ця ваша картина. Їй теж, здається, бракує останнього штриха: тут повідомляють якусь таємницю, але ви не знаєте, яку саме, і хочете, щоб цю загадку розгадали глядачі. Я спробую знайти її – для вас, щоб ви зробили останній штрих. От тільки якби ви сказали, що розгадку таки знайти можна і що вона – єдина, шукати було б легше.


С этой книгой читают
«– Да ты никак замок сменила!Сбитый с толку, он стоял в дверях и смотрел на круглую дверную ручку, которую пытался повернуть одной рукой, сжимая в другой старый ключ.Она убрала ладонь с такой же ручки, только по другую сторону двери, и ушла в дом.– Чтобы чужие не ходили…»
«Начать с того, что путь был не близок, ей в тонкие ноздри забивалась пыль, а Уолтер, муженек ее, родом из пыльной Оклахомы, и в ус не дул: крутил руль «форда» и раскачивался костлявым торсом туда-сюда – глаза бы на него не глядели, болван самоуверенный, но в конце концов они добрались до этого кирпичного города, нелепого, как старый грех, и даже нашли, где снять комнату. Хозяин провел их наверх и отомкнул ключом дверь.Посреди тесной каморки выси
В новом романе канадская писательница Кио Маклир, автор нескольких детских книг и орнитологического автофикшна «Птицы. Искусство. Жизнь» (2017), продолжает исследовать границу между природой и культурой, помещая частную историю своей семьи в центр художественного повествования. Спустя три месяца после смерти отца она сдает ДНК-тест и узнает, что он не являлся ее биологическим родственником. Мать, иммигрантка из Японии, хранит молчание, то ли не в
15 августа 1953 года – день бурного уличного карнавала в анклаве итальянских иммигрантов в штате Огайо. Простой пекарь Рокко Лаграсса, жизнь которого давно идет под откос, получает шокирующую весть о гибели сына в лагере для военнопленных в Корее. Но не он один полон терзаний. Женщина-хирург, делающая нелегальные аборты, загадочная портниха, подросток и ювелир – все они окажутся в карнавальной толпе в день праздника – день, который заставит каждо
«Он был жулик. Это слово определяло его профессию, а с годами даже стало чем-то вроде официального „звания“. Его имя было Прошка. Но так как на Выселках, где он жил, существовали и другие Прошки, то иногда выходили недоразумения; поэтому обыватели считали нужным, для большей точности, прибавлять к собственному имени эпитет „жулик“…»
Цветоводство как отрасль растениеводства базируется на принципах современной биологии. Биологической основой цветоводства является познание особенностей роста, развития цветочных культур, их потребностей в факторах среды с целью разработки наиболее рациональных приемов агротехники. Конечная задача – это изучение закономерностей формирования максимальной урожайности цветочной продукции при высоких качественных показателях и наименьших затратах. Со
Действие романа разворачивается во время первого крестового похода, когда тысячи воинов отправились к берегам Сирии и Палестины, не зная, что в живых останутся лишь немногие.Кларисс последовала за мужем в Святую землю, и за ней по пятам идёт наёмник, намереваясь уничтожить разорённый крестоносцами Иерусалим. Это история отваги и веры, предательства и любви, загадочных реликвий и тайных знаний. Хватит ли у героев сил, чтобы выдержать жестокие удар
Это был тот вызов, единственный и последний для него, который он не стал принимать, потеряв после смерти Рейчел всякий смысл, что в жизни, что в сражениях. Только теперь он понял себя, а именно того Инферно, который почти два века назад, потеряв Рейчел, так же сломался, а не погиб в борьбе, как предусмотрительно соврала Лилит.