Генри Олди - Шмагія

Шмагія
Название: Шмагія
Автор:
Жанры: Боевое фэнтези | Зарубежное фэнтези
Серии: Нет данных
ISBN: Нет данных
Год: Не установлен
О чем книга "Шмагія"
Благодаря талантливому и опытному изображению пейзажей хочется остаться с ними как можно дольше! Смысл книги — раскрыть смысл происходящего вокруг нас; это поможет автору глубже погрузиться во все вопросы над которыми стоит задуматься... Загадка лежит на поверхности, а вот ключ к развязке ускользает с появлением все новых и новых деталей. Благодаря динамичному сюжету книга держит читателя в напряжении от начала до конца: читать интересно уже после первой главы!

Бесплатно читать онлайн Шмагія


PROLOGUS

Ліс завзято грав із жінками в «плутанки».

Якби вибралася Ядвіга по ягоди сама – ніколи в житті не знайшла б знайомої галяви, оточеної заростями ожинника. Під ноги раз у раз підверталися обхідні стежки-стежинки, намірялися завести в буреломи, закрутити, заморочити.

Дідусь із Хащі жартує?

Начебто, не повинен. Ще на узліссі Меліс усі потрібні слова прошепотіла, чоло трипалим листочком огородила, а на стежку хлюпнула відваром ясношляху. Видно, зачула підступ: зазвичай до Фільчиного Бору ходили запросто, без остраху, а нині й відьомські витівки лихові байдужі. Понад годину блукали ходженими-топтаними місцями, перш ніж постала перед жінками спалена сосна-вказівка. Чорна, як та вдова на похороні, вона скорботно тицяла сухою рукою-гілкою в потрібний бік.

Ядвіга полегшено зітхнула: край, мовляв, дісталися. Рота розтулила, щоб Дідусеві з Хащі подякувати, та наткнулася на погляд подруги: гачкуватий, страшний. Не зміїний навіть – скорпіонячий.

Затнулася, потупилась.

Здавалося б: ну що в ній особливого, у крихітці Меліс? Хоч і відьма, а своя, тутешня, змалечку в людей на очах. Не заїжджа чароплітка, до якої і підійти страшно. Жінка як жінка, ще й молодша за саму Ядвігу. Чоловіки донині вслід витріщають очі. Інші пустують, залицяються. Та марно: зиркне, бувало, Меліс, до землі приморозить. Втекти схочеться, все одно куди, аби тільки подалі, а ноги батогами волочаться…

Може, додому повернути? Хай йому грець, тому ожиннику!

Щоправда, ягода корисна, на всякий смак. На відворот-зілля годиться й варення з неї добре. Коли юхта лілова потрібна, у фарбівному розчині без ожинових ягід – ніяк. У чоловіка замовлення на шість сувоїв. Повернешся з порожнім кошиком, сваритиметься. Або й відлупцює! Леон на руку швидкий… Залишитися? Піти від гріха подалі? Ну поб’є чоловік – уперше, чи що?!

Ядвіга скосила око на супутницю, мовчки визнаючи за відьмою право на керівництво. Нехай Меліс у її літа й зарано командувати, останнє слово все одно її буде.

Слова не дочекалася. Меліс ретельно принюхалася, струснула головою, немов проганяла мару, – руді кучері розсипалися по плечах, – і рушила вперед, куди вказувала рука-гілка.

На Ядвігу не озирнулася, знала: та не відстане.

Під ногами пружно прогиналися, ледь чутно рипіли мохи. Пітніли легким слизом. Тут завжди було вогко, навіть у літню спеку. Вогко, але не багнисто. Лише тепер Ядвіга помітила, яка тиша панує навколо. Ні пташиного щебету, ні комариного дзижчання, ані шелесту листя під вітром. Повітря застигло драглистим дурманом, лякаючи грозою. Відьма зупинилася, обмацала долонею порожнечу поперед себе. Із зусиллям зробила крок, другий. Ядвіга заквапилася: загубитися від подруги, залишитись наодинці з мовчазними хащами здавалося зараз найстрашнішим.

– …Я знаю, ти можеш. Ти мусиш постаратися. Дуже постаратися…

Якоїсь миті жінці здалося: її обступила димова імла, в якій роїлися тіні з коминкової сажі. Барви дня поблякли, ліс зробився попелястим, неживим. Ядвіга панічно рвонулася, рухаючись, начебто в грузькому киселі, звареному з жмені «вовчого вівса». Ледь чутно тенькнула струна, обриваючись далеко, на самім краєчку досяжності для слуху. Світ став колишнім. Шпичакасті зарості ожинника з гронами сизих ягід і щільним листям, укритим восковим нальотом, виявилися зовсім поряд. Рука мимоволі потяглася до ягід – і жінка безгучно вилаяла себе, дурну.

Люди.

На галявині.

Чужі, не тутешні.

Вона не могла до пуття розгледіти, чим займалися чужинці. За два кроки поза кущами причаїлася Меліс. Озирнулася, сердито махнула рукою: нагнися, дурепо! Помітять! І знову припала до діри в чагарнику.

Ядвіга слухняно зігнулася в три погибелі. Підглядати було страшно: раптом побачать?! Але страшенно хотілося бодай одним оком… Щосили намагаючись не шарудіти, жінка рачки поповзла вздовж колючої стіни й невдовзі виявила вузьку шпарину. Обережно, із завмиранням серця, визирнула.

– Септі, що там?

– Бачу, але кепсько. Ага, ось… П-прах, зірвалося! Серп майже дістав його…

– «Майже» нас не влаштовує. Дитинко, ти зрозуміла? Пробуємо ще. Старайся. Дужче старайся. Інакше я стану лихим дядьком. Навіть демони Нижньої Мами бояться таких лихих дядьків…

– Я не вмію! У мене не виходить! Я можу навпаки…

– Ти погана дитинка. Елме, поясни їй.

– Зараз, Фарте. Поясню.

– Сто разів тобі казав: не називай мене Фартом!

Троє чоловіків стояли по краях галявини, утворюючи химерний трикутник. Посеред трикутника з землі стирчали сім смолоскипів: п’ять довгих і два короткі. «Смолоскипи навіщо?! – зачудувалась Ядвіга. – День же, сонячно. І полум’я дивне: ніби червиве…» Між смолоскипами тремтіло склисте марево, начебто над шляхом спекотного полудня. А в мареві тупцювала дівчинка. Босе, біляве маля. Зовсім крихітна, рочків семи-восьми. З обличчям у дівчинки діялося щось дивовижне. Плаче, бідолашна? Чи марево риси спотворює?!

Один із чоловіків поворухнувся. Колихнувся сірий плащ по п’яти; крислатий капелюх гойднувся, сховав обличчя в тінь. Точнісінько як величезний гриб кажанячий! З-під плаща метнулися вузькі руки, схопили повідець-невидимку. Дівчинка захрипіла, хитнулася, ніби від ляпаса. Схопилася руками за горло. У відповідь – змах примарного бича. Жертва звивалася гадюкою, немов у її тілі зовсім не було кісток, намагалася затулитися від ударів.

Марно.

Ядвізі вдалося придушити крик лише тоді, як затисла собі долонею рота.

– Не треба! Я спробую!

– Та вже постарайся, зроби ласку. Ну-бо!

Дівчинка приречено дивилася в землю. Худенька, в жовтій сукенці, що тріпотіла на вітрі, вона нагадувала курча серед зграї шулік. Серце в Ядвіги розривалося від жалощів. Тільки чим тут допоможеш? Зрозуміло ж: чаклуни. Зачепиш – на жабу перетворять. Мамця, пригадується, в дитинстві лякала…

Жінка не витримала: замружилася. А коли знову розплющила очі, дівчинка повільно розводила руки в боки. Злетіти хотіла, чи що? Погляд її більше не впирався в землю. Моторошні зелені вогники мерехтіли в очах крихітної істоти, що раптом здалася Ядвізі старшою, набагато старшою за свої літа.

Чи то відсвічували чаклунські смолоскипи?

Руки дитини колихнулися, ніби водорості в річці, зажили власним життям. Пальці тягли, смикали, зв’язували, рвали, плели мереживо. Рухи до болю нагадували жести чаклуна в плащі, коли той затягував на шиї жертви петлю, змахував бичем. Невже там, на іншому кінці ниток, хтось теж зараз хрипить, корчиться? Молить: «Не треба!»?! Шепотить: «Я намагатимусь»?!

Ядвігу вкрив крижаний піт. Втікати! Геть від заклятого місця! Нехай Леон свариться, нехай приб’є мало не до смерті! Аби тільки не бачити, не чути, не думати…

– Так, добре… Давай, давай…

– Прокляття! Він зачув!

– Хто?

– Маг трону…


С этой книгой читают
Марк Кай Тумидус, гражданин Великой Помпилии, с детства мечтал о карьере военного. Разрыв с отцом, слезы матери, молчаливый укор деда – ничто не могло изменить решения юноши. Карьера сложилась, но не так, как рассчитывал юный Марк. Курсант училища абордажной пехоты; удачливый дуэлянт, неудачливый узник гауптвахты.Рядовой боец, гроза «дедов» с мечами в петлицах, завсегдатай лазарета; убийца атамана Гната. Младший офицер внешней разведки, третий на
Через год в Англии закончится викторианская эпоха. Но никто не знает, когда же придет конец жесточайшей войне миров. Боевые треножники марсиан наступают на Лондон, и лишь под захолустным Молдоном атака пришельцев захлебывается чудесным образом. Кто способен расследовать чудо? Ну конечно же, великий сыщик Шерлок Холмс!А далеко от Молдона, в другом времени и месте, в кармане у Влада Снегиря – писателя, который уже десять лет как не пишет, – звонит
Диего Пераль – скромный учитель фехтования. Сын знаменитого драматурга, в прошлом – солдат, дон Диего равнодушен к космическим соблазнам Ойкумены. Казалось бы, его судьба – рапира да кинжал, выпады и защиты. Но жизнь маэстро делает крутой поворот, уподобившись пьесам Пераля-старшего: любовь, страсть, юная дочь гранда Эскалоны, и вот уже родная планета остается за спиной. Маэстро не знает, что, словно муха, угодил в центр паутины межрасовых интриг
Марк Тумидус, офицер ВКС Помпилии, пропал без вести за краем Ойкумены. Сбилась с ног внешняя разведка, не знает: искать дальше или похоронить заочно? Планирует смертельно опасную экспедицию дядя Марка – изменник родины, бывший легат Гай Тумидус. Отец Марка, инженер-энергетик Юлий Тумидус, ради сына вступает в конфликт со службой имперской безопасности. Совет Антисов, исполинов космоса, ищет способ шагнуть в загадочную Кровь, не замарав ноги.А дал
Мир Вальдиры необъятен, богат на чудеса. Но далеко не всегда волшебный мир радостно раскрывает свои объятия в приветствии. В огромном мире встречаются мрачные и зловещие территории, некогда запечатанные таинственными Древними, скрывающие в себе тайны минувших эпох и чудовищных злобных монстров с яростью встречающих любого осмелившегося войты в их пределы… Мифическое Запределье можно смело назвать одним из подобных мест мира Вальдиры. Кто осмелитс
Боги вернулись в Файролл, и вроде бы на этом для Харитона Никифорова, известного в игре как Хейген, все должно было закончиться.Но как бы не так. У администрации игры на этот счет имеется другое мнение, и нашему герою волей-неволей придется к нему прислушаться. И не просто прислушаться, а ввязаться в разгорающуюся войну, в которой все будут сражаться против всех. Потому что в хорошей войне у каждого есть свой личный интерес.Вот только победитель
Косс Виал, морской торговец из провинциального города на юге полуострова Гирция получает приглашение знакомого из варварского племени и начинает готовиться к путешествия на далекие берега Обитаемых Земель в надежде, что его действия смогут принести ему славу, богатство, пользу его коллегии и Государству. Перед началом сложного предприятия следует подготовка и поиск верных помощников.
Магия – это мысль. Вера и слово – определяют реальность. Таковы основные парадигмы мира. Всё, что можно вообразить, существует и подчиняется твоей воле. Но что, если кто-то решит украсть магию? Что произойдет с хрупким балансом жизни, когда он подчинится безумному вору? Колдун, солдат, настоятельница храма и пропойца-царь – всем им предстоит найти ответы на эти вопросы.
Не знали террористы, когда захватывали «Боинг», летящий в Парагвай, что на его борту находится полковник Вадим Веклемишев, а если проще – Викинг. Впрочем, с одной стороны, им повезло – Викинг сумел посадить лайнер на заброшенный аэродром в Бразилии, ибо экипаж террористы вырубили, а их пилот погиб. С другой стороны, Вадим ускользнул от них вместе с Софией – дочерью парагвайского магната, которую террористы взяли в заложницы. Погоня по сельве, схв
Спецу, «заточенному» для выполнения сверхсекретных операций в любой части света, вроде бы не по рангу опускаться до разборок с «домашней» шпаной. Но что делать Викингу – в миру Вадиму Веклемишеву – если под удар попала любимая женщина? Мало того – те же отморозки наехали на близких Викинга в родном городе на Волге. Тут уж профи, знающему восемь способов убить человека свернутой газетой, не удержаться. К его удивлению противники оказались гораздо
Если коварная судьба не думает о твоем счастье, если взаимовыручка в клане – пустой звук, а на твоих руках оковы обещания, нужно ли думать в таком случае о репутации? Вряд ли. Да только выдержит ли сияние внутреннего мира ту подноготную темной стороны ядовитого статуса куртизанки, когда голубые глаза мужчины, взирающего на тебя, начинают поднимать в глубине души волну чувств, которые испытывать к нему нельзя? Приведет ли падение к счастью? И наск
О путешествиях по Владимирской области существует набор стереотипов. Провинция, памятники Древней Руси, суздальская медовуха, тихая, размеренная жизнь. Туристы называют Владимирщину «русской глубинкой», и это несмотря на то, что столица нашего региона, город Владимир, располагается всего в 170 км от Москвы. Эти стереотипы подогревают многочисленные блогеры и СМИ. О небанальных путешествиях по Владимирской области, я – путешественник, работник тур