Веселий паровоз Чу-Чухін та його друзі
Титарчук Федір Олександрович
Вступ…
В одній непростий місцевості, що розташувалася акурат між Полтавою та Києвом, серед болот, прадавніх лісів і занедбаних військових об'єктів, оселилися мандрівні паровозики. Їх поява ні в кого не викликала б особливого інтересу, якби не злоблива стара, що проживала на Болоті Старих Паровозів та вела свій бізнес на тому, що переплавляла рухомий склад залізниці на ложки та виделки.
Місця ті стояли особняком і не значилися на жодній карті. Хтось відносив це до їхньої чаклунської природи, а хтось бачив всього лише в недавньому перебуванні тут військових, які, як відомо, свої об'єкти на карти не поспішають наносити. Але як би там не було, а військові з цих місць благополучно забралися, залишивши за собою всі свої споруди, з десяток залізничних перегонів, кілька мостів через річки та інший непотріб, який чи то забули, чи то не знайшли застосування на новому місці. Саме в такому військовому об'єкті, дуже схожому на хату на курячих ногах, і оселилася стара, що звалася Бабою-Ягою, і яка таїла злобу на усіх, у тому числі й на мандрівних паровозиків.
Паровозики, траплялося, втручалися у справи лісові або болотні, але більше через незнання або гостру необхідність, ніж з якихось інших мотивів, і це кожен раз виводило стару з себе.
А за рікою жили місцеві. Жили вони тут давно, принаймні самі так вважали. Жили, але чітко проводили лінію куди заходити було можна безбоязно, а куди краще було не потикатися. Тому за річку якщо хто і забрідав, то повертався звідти з сивиною у волоссі і з масою історії, від яких охочих відвідати ліси та болота ставало ще менше.
Лісові ж мешканці лише виглядали для сторонніх чимось єдиним, монолітним, насправді ж і всередині цього закритого співтовариства, що намагалося не впускати до себе сторонніх, кипіло бурхливе життя. Баба-Яга, після відходу з боліт військових, вважала себе їх правонаступницею, з чим були відверто незгідні Дуби-Ходуни. Дуби-Ходуни прожили в цих місцях не одну тисячу років і тому вважали Бабу-Ягу прийшлою. Лісові і водяні мешканці не бажали будь-яких змін, звикнувши до того життя, яке тут було споконвіку і тому агресивно сприймали будь-яке втручання ззовні. Болотні духи, що оселилися в місцевих болотах, заманювали своїми чарами механічної магії паровози, що пробігали поруч, а періодичні порчі та інше чаклунство Баби-Яги нейтралізувалося проявами магії місцевої флори і фауни. Значною мірою паровозикам просто щастило…
Істрії, що наводяться нижче, якраз і розповідають про ті події, що відбувалися в цьому ненанесеному ні на одну карту куточку Полтавщини, де, як відомо, кожна друга стара є відьмою, а кожен третій кіт Баюн.
1. Як Баба-Яга паровозика Чу-Чухіна на ложки переплавити хотіла
В одному густому лісі, що росте десь під Полтавою, в стороні від основних трас, знаходиться старе депо. Раніше ним користувалися військові, але потім військові пішли і залишили все як є, забравши лише свої паровози та бронепоїзди. А цивільним депо виявилося не потрібно – у них і без того своїх вистачало. Так і залишилося пустувати нічийне депо посеред густого лісу, відгороджене від зовнішнього світу величезними деревами, широкими річками да топкими болотами, що тягнуться на десятки кілометрів. Спочатку депо пустувало, але потім, перебираючись за трьома, таким же занедбаним, як і саме депо, мостам, в нього почали забрідати мандрівні паровози. Деякі йшли далі, побувши в депо зовсім недовго, а деяким місце одразу ж подобалося, і вони залишалися тут жити, а депо ставало їхньою домівкою. Але просто сидіти в ангарах паровозам було нудно, вони любили колесити по рейках, розганятися, гальмувати, возити вантажі та пасажирів, а також гудіти на полустанках. Тому паровози першим ділом полагодили військовий телеграф, розіслали всім телеграми з проханням і їм надсилати заявки на перевезення, і коли такі заявки приходили, то з радістю їх приймали.
Вранці, перед тим як роз'їхатися по справах, паровози збиралися за ангаром, пускали в небо пар та дим, пили машинне масло і розповідали байки. Найвеселішим і балакучим був, природно Чу-Чухін. Чу-Чухін того ранку відзначав рівно місяць, як він влаштувався в депо і пригощав усіх привезеним вчора з рейсу машинним маслом.
– Гарне мало! – Хвалили його паровози.
– Ти б на вечір його залишив, – натякали інші на те, що вони підготували святкову вечерю.
– Я ще привезу, – відповідав їм Чу-Чухін і радісно пускав у небо дум. – Ось відвезу два вагони дров і на зворотному шляху обов'язково захоплю.
– А не боїшся по незвіданих шляхах кататися? – запитав його кіт на прізвисько Маслянка, що проходив повз них. Кіт тут працював механіком, носив промаслений комбінезон, перевіряв підшипники паровозів перед відправкою в рейс і всіх змащував своєї масельничкою за що і отримав своє прізвисько.
– Так після Топких Боліт, Болота Старих Паровозів і Баби-Яги мені вже нічого не страшно! – Відповідав Чу-Чухін.
– Баби-Яги?! – Здивувався один з паровозів. – А хто це?
– Як? – Тепер здивувався і Чу-Чухін. – Хіба я не розповідав цю історію?
Виявилося, що ні, не розповідав. І тоді, любитель різних історій, Чу-Чухін почав.
– Це, скажу я вам, мої друзі, дуже цікава і пізнавальна історія. Сталося це з місяць тому, якраз перед тим, як я добрався сюди. Тоді я був мандрівним паровозом, який спить на запасних коліях, а коли не спить, то котить туди, куди очі дивляться, заправляється тим, що підвернеться, а техогляди проходить від випадку до випадку, тому й хворіє часто. А механіків у нього і зовсім немає.
Котив я в той день, здається, з боку Полтави. Їхав вже довго і мені стало здаватися, що дорога йде кудись не туди, кудись убік. Тоді я зупинився, озирнувся по сторонах, подумав трохи і зійшов з рейок. Погода була прекрасна, сонечко гріло мої боки, вітерець легко гнав назад дим, що виривається з труби. У таку погоду було приємно погуляти на природі. Трохи погуляти, а потім вийти на шляху в потрібному місці, встати на них своїми колесами і поїхати далі.
Мені не хотілося втрачати половину дня на те, щоб зробити великий гак і вийти в бажану точку лише надвечір. Судячи по карті, а я завжди їжджу з картою, тут через лісочок можна було зрізати і через годинку вийти на потрібні шляху, а звідти вже і рукою подати у бік Києва.
З перших же хвилин мені стало здаватися, що з картою у мене щось не так. Це я вже потім дізнався, що карту цих місць малювали військові і звичайно ж склали її так, щоб приховати все, що показувати не хотіли – і депо, і ангари, і склади, і військову техніку, яка тут колись стояла, і, звичайно ж, схему залізниць теж неправильно намалювали. Я ж про це не знав і карті, яка не раз мене вже виручала, природно довіряв.
