*
Букви складаються в слова, слова складаються в текст, із тексту, душі поета й дозволу Бога народжується вірш. Кожен читач, знайомлячись із віршем, прочитує його по-своєму, по-новому, народжуючи таким чином практично новий текст. Так безперервно народжується живий всесвіт поезії, який об'єднує епохи й народи.
Хоча особисто для автора найчастіше поезія – це освідчення поета в коханні (майже завжди нерозділеному) до життя, аби якнайдалі самозречено втекти від ревнивиці-смерті, яка переслідує крок за кроком і завжди готова розімкнути обійми.
Для самого ж вірша головне, щоб найскладніша, найглибша, найнезвичайніша метафоричність була водночас природною, прозорою і зрозумілою, такою, що легко читається, щоб зміст природно породжував форму, через яку цей зміст міг би бути легко впізнаним. Адже, поезія не в словах і не в рядках, а поміж слів і поміж рядків.
Найперші невдалі ще кроки весни, ви так схожі
З останніми кроками, котрими зіграна осінь
Ступала на стежку зими – мов крізь дзеркало льоду
Минулих морозних осмут упізнав свою вроду
Розгублений березень в привидах снів листопаду.
У савані плісняви згуків минулих опалих
Земля ще окута тим сном, видається що вічним.
Та в надрах обмерзлої сповіді серце вже лічить
Останні слова каяття – чи ще довго їм тліти:
Вже гасло надії – горіти, горіти, горіти! —
Проносить піднесена лагідь південного вітру
Крізь плетене чорним мереживом віття.
Бо вже, щоб у мандрах безмежних струмків розчинитись,
Дійшла досконала відталої краплі сферичність
До спаду в прощання з піддашшям висот батьківщини
Своєї бурульки (розлука знов матері й сина).
Отак би пірнути у затишні сни потойбіччя —
І хай тільки зблиском заграви цей вечір засвідчить,
Що й ти колись був тут, і в сутіні млів у стражданні.
О, мачухо зла, батьківщино надії нездарна,
Це ж ти нас підкинула світу цьому до порога
Вклякати в підніжжях оглухлих богів невідомих
В благанні якогось незнаного щастя й любові —
На волю лети ж самоти нескінченної сповідь…
