«Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я твоє…», – цю, одну з найкоротших, але водночас і одну з найпроникливіших молитов, першонавчителем котрої був сам Ісус Христос, Сергій мимовільно почав промовляти, зупинившись перед новозбудованим храмом Божим, вірніше молитва сама почала промовлятися в душі Сергія, коли перед його очима постала ця новостворена краса. Не занадто велика за розміром, будівля храму була, втім, цілком помірною для стилю козацького бароко, в якому цей храм якраз і був створений – вочевидь, будівничі цього храму прагнули створити не просто прихисток для прихильників якогось абстрактного християнства, а отчий дім для нашого рідного українського православ’я, отчий дім для всіх, хто визнавав своїм батьком Господа Бога, а своєю матір’ю – Україну. І це їм дійсно таки вдалося. Щедро яскріючи в променях травневого ранкового сонця святковістю свіжовифарбуваного тиньку, так вдало поєднаного з урочистою строгістю кладки червоної облицювальної цегли в тих неповторних обрисах краси, що зродилися в час боротьби за волю, і були названі українським козацьким бароко, храм неначе сам собою виріс на цьому пагорбі, народжений плодючою українською землею.
Поставивши долі дві валізи зі своїм нехитрим реманентом та одягом, Сергій довго стояв, вдихаючи на повні груди цілющу лагідь травневого повітря і насолоджуючись казковим видивом собору під акомпанемент веселого птаства. Сергій був досить міцної статури, хоча й доволі струнким молодим чоловіком вище середнього зросту з коротко стриженим густим чорним волоссям і карими очима на чисто виголеному смуглявому обличчі з твердими мужніми рисами, може навіть занадто твердими й занадто мужніми, якщо зважити на професійний статус Сергія, адже був він художником, та ще й не просто художником, а художником, що працював у релігійній царині: Сергій займався реставрацією та розписом храмів, писав ікони. І це була не якась там творча забаганка примхливого художника – отримавши професійну художню освіту, Сергій потім продовжив свої мистецькі пошуки, захопившись осягненням вершин релігійного духу. Він вивчав релігійні тексти, особливості релігійного малярства, жив у монастирях, вивчаючи таємниці іконопису, доки, врешті-решт, не отримав офіційного благословення найвищих церковних властей для розпису храмів та писання ікон. Поринувши з головою в омріяну ним працю, Сергій за досить короткий час став одним з найвідоміших і найдосвідченіших майстрів у цій царині, а на думку декого навіть найкращим майстром церковного малярства.
От і зараз Сергій приїхав до цього центрально-українського села з характерною назвою Веселе якраз для того, щоб виконати розпис цього саме, посталого перед ним храму. Православна громада села Веселого на чолі з місцевим отцем Михайлом запросила Сергія виконати розпис новозбудованого собору, і він охоче погодився. Приїхав Сергій із Києва, де він мешкав разом зі своєю мамою, до села Веселого приміською електричкою, адже автомобіля свого поки що не мав, оскільки, незважаючи на те, що мав славу одного з найкращих, якщо не найкращого майстра своєї справи, і замовлень у нього було настільки багато, що він мав можливість вибору між пропозиціями, Сергій брав в оплату за виконану роботу рівно стільки грошей, скільки йому необхідно було для більш-менш нормального існування, в усякому разі не більше, ніж в середньому отримував за свою роботу пересічний громадянин його рідної, поки що на загал не багатої України. Сергій вірив, що, подарувавши йому щастя насолоджуватися своєю майстерністю і можливість дарувати це щастя іншим, Господь Бог міг і забрати в нього це щастя, вірніше це щастя само покинуло б Сергія, якби він проміняв високу насолоду чистим духовним мистецтвом на ті насолоди, які купуються за гроші, адже десять Христових заповідей були для Сергія не простими словами, а десятьма засадничими основами його життя і його мистецтва – це був підмурівок, на якому він будував свій власний храм, храм спілкування з Богом і з божим народом.
Солодке передчуття нової праці опановувало душу. Передчуття нових осягнень, нових наближень до таємниць буття солодко забриніло в серці Сергія. Нова праця: «… хліб наш насущний дай нам сьогодні і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим…», – знову й знову із самих потаємних глибин його єства виринала молитва, адже молитва і праця злилися для нього воєдино, праця і була для нього молитвою.
Це була одна з тих митей, які так любив переживати Сергій, митей, що єднали його з буттям, коли він наче опинявся раптом сам на сам із небом і відчував, що небо починається отут, в його очах, відчував, що це небо – його небо, як воно було його небом, коли він ще боявся вивільнити свою маленьку дитячу ручку з надійної материної руки, як воно буде його небом, коли його плоть відійде в небуття. А зараз, коли в безладі прочитаних книг і написаних картин вже губиться обрис межі, за якою, добираючись до дна невичерпних істин, починаєш відчувати світло незнищенності, вже все одно, з якого боку розпочинати відлік років, котрі все одно завжди ведуть у вічність. Найважче ж і найнагальніше – віднайти те слово, той колір, ту гармонію, якими можна було б означити, виразити мить, з якої небо починає вже бути твоїм.
– Подобається? – вихопило Сергія із солодкої задуми питання, промовлене ласкавим жіночим голосом.
Сергій озирнувся і помітив поряд із собою невисоку худеньку сивоволосу бабусю з ласкавою співчутливою посмішкою, що наче розлилася зморшками по всьому обличчю.
– Ще б пак, хіба ж це може не подобатися, – в такому ж доброзичливому тоні відповів Сергій.
– Три роки ми його будували всією громадою, – значуще похитала головою бабуся, – а найбільша дяка отцеві Михайлу, це все він, це його заслуга, якби не він, то, мабуть, нічого б і не було… Та, слава Господові, все тепер позаду, ось який красень на славу Божу тепер у нас стоїть, – бабуся перехрестилася на храм і схилила на мить голову. – Тепер от чекаємо, – повела вона далі, наче довіряючи якусь таємницю, – на одну велику людину аж із самої столиці, – підняла вона трохи скоцюрблений старечий вказівний палець. – Це теж отець Михайло, це він домовлявся, він клопотав, і таки добився свого, таки вмовив цю столичну знаменитість. Так що розпис нашого храму буде робити найкращий художник аж із самого Києва! Он як! І тепер ми оце ждемо, ось-ось цей самий художник має вже приїхати до нас і розпочати вже роботу.
