Ось уже кілька днів не припиняв йти дощ. Наче він хотів вибачитися за спекотне літо, яке ще чекало попереду: напоїти землю і кожну травинку, оживити струмки і ріки, ймовірно в останній раз до глибокої осені. У цих краях липень і серпень часто бували жаркими і сухими, так що більшістю жителів, а багато хто з них займався землеробством, сприймали таку зливу як бальзам на душу. Тут люди не любили бетонні коробки квартир, а воліли жити в маленьких затишних будиночках. Навколо таких будиночків не було галявин з газоном, але були красиві доглянуті фруктові сади. Далі від дороги зазвичай знаходилися невеликі земельні ділянки – городи, на яких місцеві жителі садили картоплю, помідори, моркву… Саме тому тут всі так любили літній дощ.
Зазвичай в цей час року молоді люди, гуляючи вулицями невеликого містечка, могли собі дозволити прокрастися тихенько в чийсь сад, щоб не розбудити сторожового пса, і нарвати черешень. Стиглі ягоди дуже добре видно на дереві, особливо в місячні ночі. Сьогодні повинна була б бути саме така ніч – повний місяць, високі зірки і тихий літній вітерець – ідеальний час для побачень, коли сама природа створює всі умови для романтики, і залишається лише піддатися її поклику. А ще можна пригостити улюблену жменею черешень, перестрибнувши через чужу огорожу і зірвавши їх з дерева. Дрібниця, але приємно. Бо ж це хоч і маленький, але героїчний вчинок.
Але сьогодні була не така ніч. Уже кілька днів без перестану лив дощ. І зараз він став настільки сильним, що машини, які їхали назустріч, через суцільну стіну дощу можна було побачити хіба що метрів з двадцяти, і це при включених на дальньому світлі фарах. Влітку, особливо під час злив, рідко, коли дме сильний вітер, але сьогодні погода була саме такою – господар собаку з дому не випустить. І будь-яка людина, що народилася сьогодні на світ, виглянувши у вікно, з упевненістю сказала би, що на дворі стоїть пізня осінь. Хіба що листя на деревах все ще зелене і гроза. Так, восени не буває таких гроз. Спалахи блискавок роздирали небо на частини, а переривчасті удари грому змушували тремтіти навіть металопластикові вікна, які тільки входили в моду серед місцевих жителів.
У таку погоду особливо дивним було б побачити перехожого на вулиці. Навіть місцеві алкоголіки, які збиралися щодня на лавочках біля дороги або в парку, перенесли свої засідання в більш затишні літні кухоньки під гнівні вигуки дружини товариша по чарці, якому в цей вечір випало надавати притулок товаришам.
Комусь могло б навіть здатися, що якщо зараз вийти на вулицю, то Зевс ударом блискавки миттєво покарає тебе за всі гріхи. Але в цій місцевості було мало забобонних людей. Загартовані комуністичним минулим, що й сьогодні ще зрідка спостерігались його відгомони, тут мало хто ходив до церкви, хіба на Різдво чи на Великдень. А так люди не бачили Диявола і не вірили в Бога. І навіть коли в столиці гриміли революції, тут життя спокійно йшло своєю чергою.
Але навіть в цей неспокійний червневий вечір все було спокійно в умах і серцях людей. Майже у всіх. До Єлизавети, а це була невисокого зросту дівчина з довгим русявим волоссям, постукали в двері.
«Кого це могло принести в таку погоду?» – занепокоєно подумала дівчина. – «Невже це?..»
У двері постукали сильніше. Єлизавета підійшла до дверей і відкрила їх, вже за мить до цього з точністю знаючи, кого вона побачить. Так, це був Дмитро.
– Ми з тобою вже про все поговорили! Навіщо ти прийшов, та ще й в таку погоду? Захворіти вирішив? На здоров’я, тільки мене не чіпай, – вже по одному тону голосу стало зрозуміло, що дівчина не хотіла бачити свого, тепер вже, напевно, колишнього, хлопця.
– Ти просто мене не так зрозуміла. Пробач, – в Діминому голосі не було і ноти впевненості. Швидше навпаки, він був схожим на робітника-недотепу, якого викликали на килим до начальства. – Дай шанс, я ж не погана людина. Чи що я не так зробив?..
– Не в тому річ. Ти хороша людина, але ти не той, хто мені потрібен, – Ліза так і не збиралася пускати гостя за поріг, тримаючи одну руку опертою на одвірок, так що волею чи неволею, але вхід в будинок був закритий. І Дімі, хоч він і стояв під невеликим навісом, але все ж, доводилося терпіти сильні пориви вітру, які раз у раз пронизували його тонку осінню курточку і пробирали, напевно, до самих кісток. – Зрозумій, якщо хочеш повернути мене, розберися спершу в собі, а вже потім як-небудь і поговоримо. А до тих пір я не зможу з тобою залишитися.
Дмитро стояв на цьому пронизливому вітрі, що доносив краплі холодного літнього дощу і все ніяк не міг придумати, що ж йому сказати, щоб зберегти свої стосунки. Він ніби й думав про це всю дорогу, але зараз, в такий момент, у нього просто не було слів. Відчуваючи, що незручна тиша затягується, і Ліза вже через мить зачинить перед ним двері, хлопець все ж зважився відповісти:
– Я люблю тебе, віриш?..
– Знаю. Але цього замало. Я тебе не люблю. Я закохалася була в зовсім іншого хлопця, а не в того, в кого ти перетворився. Пробач, але я думаю, у нас навряд чи що-небудь вийде, – спокійним голосом сказала дівчина, закривши вхідні двері, від яких через кілька миттєвостей пішов глухий гул. Це Діма від люті, чи радше від безвиході, сильно вдарив лобом об двері, що тільки-но зачинилися перед ним, з прощальним стогоном «Ліза», і пішов в ніч.
Ліза ж тим часом була спокійна, бо знала, що скаже хлопцеві, причому знала вже досить давно. Із жалю вона лише терпіла його останнім часом. Але кохання на жалю не побудуєш, тому рано чи пізно це мало статися. Звичайно, можна було хоча б впустити хлопця в будинок, дати йому зігрітися, приготувати чаю. Але Ліза занадто добре знала Дмитра. Він би сприйняв це як черговий шанс, що було б вкрай жорстоким з її боку. Краще було сказати все прямо в обличчя. І якщо він вже хотів, то нехай мокне тепер під дощем.
Дівчина пам'ятала, яким вона полюбила його. Вона закохалася в того Діму, який силком цілував її. Який, без причини брав її на руки. Чиє слово завжди було законом і який ніколи не думав про наслідки. Який побив одного хулігана просто за те, що той дозволив сказати щось грубе та непристойне про неї, його дівчину. Так, саме таким Ліза покохала його, але вже давно вона не бачила свого хлопця таким. Він чомусь одної миті перетворився на людину, яка труситься над своєю дівчиною, як над останньою копійкою. На людину вкрай нерішучу. І зараз Єлизаветі здавалося, ба, навіть більше – вона була впевненою, що саме цей новий Дмитро – справжній, а не той, старий, якого вона бачила колись. А коли так, то ні про яке кохання, ні про які стосунки і мови бути не могло.
